Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як не робити — і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ — перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над ними завалилося, і земля розверзлася…

— Мамо! Не лайте так страшно! — зойкала моя мама з ванькира.

— А що — не правду кажу?! — огризалися баба, і, сердиті на невістку, кликали мене ближче — на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз поділитися.

Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули, що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих зносків , щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся. Але, слава Богу, зноски — або вишкрібки, як у нас називали маленькі яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, — хоч ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не дочекавшись строку.

Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником…

Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.

— Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам викручуватись, — пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка завжди надіялась тільки на Бога.

Однак мені здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора , і то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще як у воєнному шпиталі санітаром служив.

“Клізми ставив”, — уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак . Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати…

Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під девізом: або пан або пропав! Зате — помічні! Від летального результату мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так — тільки шкура з мене злізла. Теж — в буквальному значенні…

Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу — ані на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті, то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок, якби не Секлетин золотник…

Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували баба від давлєнія — п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить — по три — по чотири слабих , обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.

— Що то за дівка, яка п’явок боїться? — встидали баба, міряючи мене по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася — стала поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих, зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали, буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.

Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи віджили. І підлаталися. Бо відколи тато з тюрми вернувся, його ніде не брали на добру роботу, а оскільки він боявся красти, щоб не попасти знов у каталажку , а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а баба Тетяна — вже старі, то ми дуже бідували, так бідували, що навіть я, мала, це розуміла. А тут така лахва: самі люди в хату несуть.