Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Усі невістки і внуки в баби теж якось звались . Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:

— Меліть, Омельку, лиш помаленьку.

На мене, коли сердилися, гукали: — Гапко! А зазвичай кликали: — синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає… Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.

Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:

— Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу , — і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.

А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:

— Тьомко — Тьомко… Ганько… Гальошко… Тьомко… Тьомко…

І моїй мамі наказували:

— Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!

Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл . Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі — на ворота. Хто йде-їде:

— А що там чувати?

Встають дід до роботи, встає тато мій:

— Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок — обідали , а в обід — полуднали ).

Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба — до діда:

— Омельку, несіть дрова!

Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі — на ворота:

— Що чувати?

І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.

Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди …

Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама — палити, а я — під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:

— Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала…

Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мук о ю, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники — завбільшки з косарську долоню.

Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама… Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати…

Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та анг е лів.

Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком — останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.

На жаль, я була ні сим ні тим , тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося , то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік — вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя… А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, — місяць жінка, а місяць — чоловік.

— Не лякайте дитину! — жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.