Галина Тарасюк - Митар печер господніх

— От і кінець нашим митарствам. Отут, де вже коротив земне життя якийсь раб Божий, вириємо собі печерку і будемо хвалити Бога, що відвернув від тебе, молодче, гнів княжий.

Мирон мало не заридав від розпачу, майже смертельного відчаю: так йому забажалося відчути поряд магічну силу кінокамери, побачити зосереджене обличчя оператора, акторів, застиглих в чеканні його команди:

— Увага: почали!

За думками незчувся, як опинився біля Дальніх печер, на тому святому місці, де мисливським своїм ножем вперше колупнув землю, ще не відаючи, що зводить храм свого життя.

Його обминали здивовані туристи, прихожани, незворушні монахи, а він стояв і дивився крізь сльози на дніпрові схили, туди, де давно придивився натуру для фільму. Там, у ліску на згірку, мало би кипіти кіношне життя, там мав рити землю Мирко з Любеча — якщо не послушник, то Володя Загора, в миру — талановитий безробітний актор, а за камерою мав би стояти Ігор Василишин, котрий зняв не один його фільм, а тепер перебивався випадковими заробітками, фільмуючи переважно циганські весілля.

Мирон дивився на пагорби, на Дніпро, небесно-тихий, і бачив те, чого ніколи не побачать інші, бо воно назавжди — і він це з жахом відчув — залишиться в його уяві…

Щоб відігнати темне, болісно контрастне до невимовної краси білого світу, передчуття, Волинець почав подумки гарячково перегортати сценарій майбутнього фільму, намагаючись докопатися до суті давно минулих днів, яку він мав колись воскресити.

Коли Будимир, чи то пак майбутній Святий Антоній, прийшов до Києва, минав чотирнадцятий рік від дня хрещення Русі. Чи ятрили пам'ять киян спогади про тривожний день, коли згонили їх до того місця, де Почайна впадала в Дніпро, за княжим указом дружинники-варяги, весело погукуючи, щоб не боялися і не противились: бог християнський добрий, хрестить не огнем і мечем, а водою йорданською, ще й царство небесне дарує.

Навряд. Всього-на-всього …надцятий рік минає від дня проголошення суверенної Української держави, а враження, ніби то було тисячу літ тому, або й взагалі не було. Народ завжди живе тільки днем насущним — і тепер, і колись жив. І тільки літописець не то з гіркотою, не то з радістю записував на телячій шкурі:

«Як Володимир прийшов до Києва, звелів поскидати ідоли, — одні порубали, другі кинули в огонь. Перуна ж наказав прив'язати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його битим залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, а на посміховище бісове. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. А по тій розправі наказав князь зібрати люд до Дніпра на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий, ворогом мені буде».

До вечора було далеченько, якраз стільки, щоб добратись до Подолу і поблукати вулицями та Боричевим узвозом, яким тягли дружинники до Дніпра поганьбленого Перуна. Тепер на цім трагічнім прогоні — коротенький і тихенький завулок з кількома будинками. І тільки вічні небеса пам'ятають, як горіли тисячу років тому на київських горах, на землях полянських, древлянських, сіверянських капища руських богів і пливли по Дніпро руські ідоли. І заходили люди по горло у воду, і хрестили їх попи, що надійшли на той час аж з далекого, причорноморського Корсуня, раніше наверненого до християнства, і з жахом чекали люди кари Дажбога, Сварога, Перуна і Стрибога… Чекали блискавок вогненних, буревіїв шалених. Але тихо й погідно височіли над Києвом і Дніпром небеса, і поволі минав страх, і приходила впевненість в правоті княжій. І виходили з Дніпра сварожичі-дажбожичі християнами, і розходилися помалу по осідках, затаївши в серцях напівстрах-напіввіру, і душі їх металися в пошуках істини.

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Така легенда. Як було насправді — можна лиш гадати.

Блукаючи вулицями Подолу, Мирон незчувся, як опинився перед церковцею Пресвятої Богородиці. Переступив поріг: нікого, тільки одинока жіноча постать за столиком у кутку та ледь чутно потріскують у тиші палаючі свічечки.

Господи, це вже колись з ним було — в іншій епосі, в іншому житті. Він (чи не він), тікаючи від холодного жорстокого світу, забіг у маленьку церковцю і стояв, зігріваючи душу палахким пломінням свічок…

Обережно, щоб не порушити це небесне безмов'я, підійшов до черниці, купив свічечку, може, хоч мати Божа зглянеться над його митарствами…