Галина Тарасюк - Митар печер господніх

І чим більше він переконувався в марності своїх намірів і сподівань, тим несамовитіше охоплювало його бажання зняти фільм, розказати правду, яку він знав — не з книжок, не з брехливих підручників історії, а з голосу крові. Він ТУТ був. Він прийшов сюди не тридцять, а тисячу років тому — під браму княжих хоромів у Берестові!

Він пам'ятає ці (на весь екран) високі, розтривожені грозовими хмарами, біблійні небеса. З панорами камера переходить на середній план: перед княжою брамою на вітровійнім пагорбі, як білий і чорний ворони: чорноризець Іларіон і Мирко, отрок з Любеча. Шпаркий вітер шарпає його простору сорочицю, підв'язані під коліньми широченні штани. А гнів і тривога — палке серце…

Уява переносить Мирона в павільйон: загальний план літньої резиденції князя Володимира в Берестові. Далі — крупним планом обличчя Мирка. Звучить за кадром його голос:

— От і хороми княжі, пишні та високі, вікна в кілька рядів, з крильцем різьбленим на товстих дубових колодах, з князьком на гостроверхім дашку, що, здається, небо підпирає. Аж дух перехоплює від краси невимовної.

Середній план: величезні і вайлуваті, як руді ведмеді, варяги відчиняють браму перед тендітним чорноризцем, за яким виступає кремезний русочубий молодець, і ведуть прибульців до князя через двір, широкий, як степ половецький, всіяний незчисленною ордою. Бо хоч і ранок ранній, і на грозу збирається, а кишить двір велелюддям, мов невід рибою. То все варяги оружні, та чорноризці таємничі, та хозари галасливі з коробами поперед себе, в яких добро заморське виграє веселкою, та роби метушливі, та смерди запопадливі, та жінки заклопотані, та зграйки незчисленних чад щебетливих, що пурхають весело серед того людського стовписька.

«От для кого князь данину збирає по селах та городах наших, — думає гірко Любечанин, — бо ж ота вся тьма людська їсти-пити хоче…»

Павільйон. Середній план: гридниця. Голос за кадром:

— От вже й гридниця — янтарем заморським золотіють рублені стіни. І князь на престолі. І знає Мирко, що не буде в нього більше пори найвищої сказати в очі ненависного кривдника правду, гірку, люту правду. Тож не чекаючи дозволу, відгортає худого і легкого, як пір'я, Іларіона дужою десницею, і рече князеві те, про що глухо гудуть ліси предковічні… Справедливий гнів клекотить в нім, як лісовий пожар, і здається йому, що ще мить — і запалають княжі тереми, і піде у небо ганьба руська.

Широкий план: Князь привітно усміхається навстріч Іларіону, але того заступає могутня біла постать супутника.

— Допоки, князю?! — не юначим наріканням, а гнівом і огудою зрілого мужа гримить голос Будимира. — Допоки, князю, нами правитимуть зайди заморські, допоки землі вітців наших плюндруватимуть розбійники північні, доки примучуватимуть вільні роди наші, пориваючи дів і дружин наших, сіючи розбій і розбрат?! Але, бачу, мало тобі хозарів хитрих та розбійних варягів, затопив ти, князю, чужиною і палати свої: в чужині кохаєшся, з чужиною радишся, а людей своїх за рабів маєш, що лиш знають робити важко та чужинців годувати. Чи відібрав тобі розум бог твій?! Чи обминає тебе мудрість людей учених, що стікаються до тебе з цілого світу?! Чи сам ти — чужинець лютий, хоч і наречений ім'ям споконвічно руським?!

І скипіла від нежданих слів половина крові княжої — варязька, і схопився він за меч, і покотилася б голова буйна Мирка Любечанина, якби не заступив отрока, на коліна впавши, чорноризець:

— Вгамуй гнів свій, муже велемудрий! Не здіймай в лютості караючу десницю свою, а дослухайся, ібо вустами младенця істина глаголить, сказано у Святому Писанії Господа нашого Ісуса Христа! Не суди його буєсть зопалу на смерть, бо єси християнин, а він — народ. То ж, коли воля твоя княжа, — слухай, а ні — забудь, але відпусти з миром, бо християнин єси…

І відпливла кров з красного лиця княжого, і став князь блідим і зимним, як незайманий сніг. І довго-довго мовчав князь, опершись у задумі грізній на оголений меч. Довго боролась в нім розбійна кров варязька з кров'ю руською. І коли вже нестерпним стало мовчання, обірвав його князь такими словами:

– Іди з-перед очей моїх! Іди з миром і чекай слова княжого, коли за ним ти сюди прийшов. А коли коромолу чи ворохбу чинити — то чекай суду…

До кінця днів своїх не дізнається Мирко з Любеча, про що раду радили Володимир з чорноризцем, але зостався він живий тієї світлої і грізної весінньої днини року Божого 1003.

Було їх відпущено з миром, і пішли вони з Іларіоном, мовчазні і печальні, подалі від княжих хоромів, у ліс, і коли зійшли на сусідню гору і стали перед видовбаною в її схилі заглибиною, отверз вуста смиренні Іларіон і промовив: