Галина Тарасюк - Митар печер господніх

На ранок праліс перелився у високотравий луг і перетнула нам шлях велика вода, і така глибока, що в ній утопилось небо, і така широка, що могла бути тільки Дніпром. І пішли ми берегом за водою, вниз по ріці, аж доки не дійшли до того місця, де низький протилежний берег, всипаний густо хижами, підіймався крутими пагорбами, порослими віковічними лісами. Над сонним поселенням вилися голубі пасемця димків — то давав про себе знати стольний град Київ.

За плечима в нас, із-за лісів, вставав Ярило, величезний і сліпучий, як золоте розпечене жорно. Всевидяще око Дажбога… Від його ясного ярого погляду розсіювалася тьма, розбігалися по хащах і зникали тіні, а небо й земля, оживаючи, розквітали такими дивними пречистими і торжествуючими барвами, такою красою невиданою, що серце моє стрепенулось і зайшлося радістю нежданою, як пташка — співом невинним.

А через річку, при березі, на тихій, погожій, як весняні небеса, воді, погойдувались лебедями лодії, коло них вештались люди, і нам довго довелося гукати їх, вимахуючи руками: подай перевозу на Київ! — аж доки вони не почули.

Покіль добирався до нас тихою водою Дніпра-Славути човен перевізника, я вмивав лице своє, а чорноризець молився своєму Богові і бив раз по раз чолом об вологий прибережний пісок.

Бувалого перевізника не здивувала наша дивоглядна пара: набачився, видно, чужоземців при своїм перевозі. Здивувало його, що чернець заговорив до нього по-нашому. А почувши, що той із Києва, аж вирячився з дива:

— Я ж бо подумав, що болгарин який. Мало нам хозарів, варягів та греків, думаю собі, вже й болгари занадились до граду стольного, коло князя крутяться, вчать його мови своєї, багато чим на мову земель українних схожої… А ти хто, чи не новонавернений в християни дажбожич який, і чого, сіверянине, до князя київського добиваєшся? — втративши цікавість до Іларіона, видивився перевізник на мене.

— Хочу в дружину його, — злукавив я.

— Чи ти, може, варяг, чи дик лісовий, що забаг того? Бо в княжій дружині одні лиш вони… — Скрушно зітхнув перевізник та й обірвав бесіду, бо довбанка-однодеревка його вже торкнулась носом правого берега.

— А де він є нині? Де шукати мені князя? — спитав я, вистрибуючи на мокрий пісок.

— Та же он, — обвів перевізник гори, лісом укриті, — чи у княжому граді, чи в селі княжім, у Берестові. Туди й дорога веде понад берегом, а далі лісом та горбами… Пильнуй лиш, аби варяги на палю не здійняли… Вони це люблять. І тримайся чорноризця: з ним тобі напевно відчиняться княжі врата.

Іларіон на те лиш усміхнувся і повів мене стежкою понад берегом туди, куди показував очима перевізник. По праву руку починав ворушитися розбурканим мурашником город, по ліву — погойдувалися на дрібній хвилі лебединими табунцями дивоглядні лодії, прив'язані за тонкі шиї до прибережних слупів. І з трепетом сердечним зрозумів я, що то початок нескінченної, вкритої гострим камінням, дороги до недосяжної вершини гори, що ховалась від людського ока в голубих сліпучих оболоках…

— Мужчина, вам плохо? — хтось термосить його легенько за плече. Мирон розплющує очі і довго не може зрозуміти, де він і де взялася ця стара жінка із стривоженим пом'ятим лицем.

— Мужчина, вам плохо? — повторює беззубий рот і він паленіє від досади, бо розуміє, що йому дійсно плохо, і що поплохєло йому на лавочці над загазованим Хрещатиком, на очах у байдужої праздношатающейся публіки, і що помітила це тільки беззуба стара алкоголічка, яка, певно, що знає, як буває плохо до відчаю людині серед людей.

Він хоче пожартувати, мовляв, «а кому січас харашо?», чи бодай подякувати жінці, але її вигляд… її жалюгідний вигляд… принижує його і без того приниженого, ставить поряд з нею на один суспільний щабель, а він не хоче цього, не хоче… і, присоромлений власною дрібнодухістю, щось бурмотить, устає й іде, тікає від жінки, як від страшної реальності…

Водночас розуміє, що йому негайно-негайно треба повернутися в реальний світ, вирватись зі свого маніяцтва, бо інакше це не назвеш, хіба ще точніше: хворобою, — але ноги самі ведуть його туди, де, він впевнений, провів не тільки п'ять років студентського життя, а цілих довгих і стражденних сімдесят літ, — на пориті печерами, як кровоносними судинами, високі дніпрові береги.

Волинець пірнає в метро і виходить на станції «Арсенальній». Кілька зупинок і він знову тут, на цих священних пагорбах, на цих горбах його життєвого труду і муки, на цих вершинах української історії, які навряд чи стануть вершинами його біографії…