Галина Тарасюк - Митар печер господніх

Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах — не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.

Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи — русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: «Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде», — мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і — з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов'янської душі.

Тож зрозуміло, що найбільш вразливі з неофітів ставали добровільними проповідниками християнської віри, відмовляючись від гріховних благ земних, а дехто, за прикладом перших римських християн, що змушені були переховуватися в катакомбах, викопував собі печери у горбах над Дніпром, і підвизався там в постах та молитвах. До перших руських пресвітерів гіпотетично міг належати і вихрещений дитиною у Дніпрі Володимиром і киянин Іларіон, якого (теж гіпотетично) міг зустріти у лісах під Любечем Мирко. І цілком можливо, що звався він тоді зовсім не Іларіоном, а якимось Іоникієм чи Макарієм, і став Іларіоном по тому, як постриг його в ченці той же Мирко, повернувшись з Афону іноком Антонієм…

Сутеніло. З кожною хвилиною густішало і темнішало легке срібло далеких лісів, чи то пак спальних районів Лівобережжя. Повільно піднімалися з пониззя сутіні, тихі і смиренні, як ченці у чорних сутанах. Все вище і вище, вивищуючись аж до могутнього Князя, облягаючи його тьмою тьмущою. Так колись чорноризці добиралися із своїх печер через порослий лозою і рогозою Хрещатий Яр до княжих хоромів… А може, великий Князь сам сідлав коня і їхав у Берестове, на розмову з Іларіоном?..

Іларіон… Ще одна харизматична постать, ще одна гіпертрагічна особистість української історії… Самородний письменник, самотужний проповідник і пресвітер за князя Володимира, духівник князя Ярослава, ігумен Києво-Печерського монастиря, перший українець, обраний київським митрополитом на соборі єпископів у 1051 році…

Господи, воля твоя, чи не ті ж, що й сьогодні, політичні пристрасті вирували тоді у світському і церковному житті Києва, коли вже через два роки Іларіон змушений був покинути прогрецьку кафедру при соборі Святої Софії, митрополичі палати і рятуватися у печері преподобного Антонія на дніпрових схилах! Ба! Більше того: прийняти схиму, відректись від прославленого багатолітньою благочестивою працею, надто богословським твором «Слово про закон і благодать», імені свого Іларіон і почати заново життя земне з іменем Никон! Але навряд чи поміняв Іларіон-Никон свої переконання, якщо не раз ще потому змушений був тікати аж у Тмутаракань із такого, здавалося б, острівця незалежності як Києво-Печерський монастир…

Милуючись із висоти Володимирської гірки споночіли стольним градом, що розкинувся вільготно перед його зором, Мирон думав, що заслугою християнства на Русі було те, що воно викликало з'яву з народних надр зовсім нового, незвичного для воїнсько-лицарської ментальності суспільства ідеалу праведника — мислителя, просвітителя, пророка-творця.

Безперечно, дороги Антонія та Іларіона — цих двох великих поборників самостійності Київської Русі перетнулися ще в юності і зав'язалися у міцний вузол на дніпрових пагорбах. Тут в глибоких печерах, але в піднебессі віри — взялися плекати вони високий дух молодої української нації… І скоро, дуже скоро не з грецьких кафедр на той час уже численних церков і монастирів Києва, а з катакомб дніпрових круч прийдуть на Русь перші її письменники, лікарі, художники, витязі і святі…