Галина Тарасюк - Митар печер господніх

Щодень їхні флотилії зграйками приставали до берега — то з півночі, то з півдня. І лиш складали весла потомлені м'язисті веслярі, як зчинялась метушня. Ватаги отроків кидалися з берега у воду, але їх завертав опасистий чоловік, видно старший, вистроював у ряд, і вони, як мурашки, один за одним виносили на берег міхи із заморським крамом та складали їх на вози, запряжені невеличкими степовими кониками. Керував мурашками сам купець, не то хозар, не то русич, припильновуючи ще й за тим, що на березі діється.

А тим часом інші лодії натоптувались руським добром: діжками з медом, воском та житом, сувоями полотна та шкурами дикого звіра. Коли ж опускалася на Поділ бузкова намітка вечора, верткі чоловічки, як пастухи скот, згонили до пристані тісно збиті гурти людей, нарізно — чоловіків і жінок, і заганяли їх, мов у кошару, у глибокі човни. «Невільники», — байдуже кивали головою на тих нещасних роззяви, що збігалися з цілого Києва на Поділ розважитися. А в Мирка чогось серце нило при тих словах, ніби то купчини підлі вивозили за моря його чесний рід.

З часом Мирон навчився абстрагуватися від своєї ідеї-фікс — кіноманії. Врешті, не один він зостався за бортом лодії із символічною назвою «Незалежність». «Простоюють» і не такі як він, прості смертні, а — лауреати! Мохом забуття поростає яблуневий сад Олександра Довженка! А «князям» українським хоч би й що! Значить, така наша доля… І він мирився з цією паршивою долею і ставав звичайним втомленим і байдужим столичним жителем, що мовчки добирається до свого висотного кишла у переповненому собі подібними електропоїзді метро. Та буквально за кілька хвилин не витримував і знову впадав у буєсть.

От і зараз, вискочив із вагона на безлюдній о такій порі станції «Дніпро» і довго ходив, вдивляючись у мерехтливі вогні річкового вокзалу, намагаючись уявити, як тинявся по гамірному Подолу Мирко, як упивався розповідями бувальців-мореплавців про далекі казкові краї, населені дивоглядним звіром, байками про сім чудес світу та про небезпеки, які чигають на купців по дорозі з варягів у греки: і про круті, смертоносні пороги дніпрові, і про кочових розбійників, що падають на купецькі голови, як грім з ясного неба, пронизуючи лодії блискавками стріл.

І перед очима на тлі тихого Дніпра зринали дивні видіння — здавалося він там був, але не в купецькі лодії, а на коні буланому мчав швидше вітру навперейми хитрим оркам, обрам та печенігам, метав стріли золотії, сіючи по степу страх — на ворогів, славу — на руських витязів. А в голові в'язалось слово до слова, оповідаючи про те, що «било та биллю не поросло», та так правдиво і красно, як в тих билинах, що чув він з дитинства від краснобаїв-боянів, що ходили землями руськими та під передзвін гуслів-самогудів співали славу витязям-богатирям руським.

…А одного дня, коли Мирко вештався без діла навколо увозу, з човна, що тільки-но вперся носом у берег, замахав до нього широкими рукавами чудно вбраний купець, гукаючи:

— Гей, добрий молодче, чи не поможеш бідному купцеві на берег крам винести? За щедру мзду, молодче!

Мирко вухам своїм не повіривши, став роззиратися, шукаючи «доброго молодця».

— До тебе, мовлю, до тебе, молодче, — гукав нетерплячий купець. І Мирко, який досі не міг своєю буйною головою втямити, нащо Іларіон примучує себе і його зариватися кротом у сиру землю, коли такий широкий і манливий світ відкривався перед ними з дніпрових берегів, радісно кинувся на той голос… Тож Мирко Любечанин давно збирався попрощатися із чорноризцем і податися в дружинники чи кожум'яки, або носієм купецького краму, а то й напроситися в поплічники до котрогось «річкового чоловіка»…

Але перед очима спливало аж сизе від постів лице Іларіона-схимника, і совість завертала Будимира назад до печерки, до тихого Іларіонового голосу, до його трепетних оповідей посеред нічної темені про дивного Бога, який віддав на погибель свого Сина ради спасіння людського роду. Однак все частіше ловив себе Мирко на мислі, що вертає його на Берестову гору не лиш стид — розум його тужить за тими мудрими бесідами, а серце прагне якогось іншого життя, незбагненного поки що, проте не схожого на тутешнє.

Єство його краялося навпіл, як ліщиновий горіх, аж доки не розкололося, як дуб від удару блискавиці. Якось під вечір, блукаючи берегом, зачепився поглядом за натоптану молодими жінками лодію, що спішно відчалювала від пристані. І наразі здалося Миркові, що з гурту простоволосих отроковиць, закутаних у білі плати дівиць раптом сяйнуло навстріч йому блідим місячком рідне личко Доброніги, і він задихнувся у бездонній, як Дніпро, посивілій печалі коханих очей… То була вона! Хоч і в одежі не тутешній, не руській. Мирко не міг помилитися: зір мав гострий звіра лісового, та й човен пропливав зовсім близько від берега. Але куди везли її, доброго руського роду дівчину, вільну разом з невільницями — степовими полонянками?! Будимир закричав, кинувся у воду, але веслярі налягли на весла, а стрільці навели на нього свої луки. Одна стріла влучила в плече, зачервонивши воду, і крізь хвилю, що накрила його з головою, Мирко встиг помітити, як зблідла і похитнулася від розпуки і відчаю Доброніга.