Галина Тарасюк: Храм на болоті

Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один логічний ряд. Але архангели не являлися… Вони явилися йому, це він добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз — у той серпневий день (про те, що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно-білій палаті, пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі… Намагався пригадати те, що було раніше… Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його узголов’ї…

— Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я… — казав навмання, аби заспокоїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то студенти-медики, які практикуються в цій лікарні, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід руки і повели з палати. Думав — на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором, потім вниз — довгими крутими сходами, далі алеєю доглянутого розквітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він здивувався, як же ж це через неї люди проходять?

Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка крізь вушко голки, і падає — з квітучої оранжереї — у безпросвітну й смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важезного каміння — його гріхи… І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися, вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:

— Іди! Там благодать…

І він, над силу винирнувши зі в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним морем багнюки — три золоті маківочки…

Один Бог знає, скільки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання? Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу — за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками легень… Та тільки здіймав голову над трясовиною, щоби передихнути, вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так — день у день, рік у рік, бозна скільки століть… Врешті, коли його покинули останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився боротися і з розпачу був готовий сам перетворитися на багно, знову з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з трясовини, підняли в небо і…

І ось він тут… у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань? Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але спершу йому треба розібратись у самому собі, у своїй душі, у своєму житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед Богом…

Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим, відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору, шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз… То полковник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота… Полковник чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:

— Нечай?

— Є!

— Бабилюлька?

— Є!