Галина Тарасюк: Храм на болоті

І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі… І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич — стрілу половецьку, як останній гетьман України — тавро каторжанське… Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусиллями волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини… Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл… Але — хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку… А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від… божевілля або ще жахливішого — самогубства? Жахливішого — перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!

Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в білому — посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти, тупаючи на одному місці — на цьому крихітному, з долоньку дитячу, поміченому Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?

А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй… Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного…».

І раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою. Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити її поріг.

Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський…

Не зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в спину, Юрій так і не наважився переступити поріг церковці, хоча й двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблудлій у темряві ночі душі подорожнього спасенний притулок. Стримував який несосвітенний жах. Здавалося: переступить поріг і… відлетить назад — у чорну прірву трясовини… У прірву гріха! Так! Гріха… Він згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. І відчув на собі погляд… Хтось дивився йому в душу і — не пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непереборне бажання заховатися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але — не міг. За спиною ще чорнішою прірвою дихало болото, сопів невидимий у темряві браток, зловісно поблимував з пущі «майбах»…

Двічі Юрій підходив до дверей і двічі — відступав. А коли, нарешті, таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім — скрип, зойк, якийсь гармидер, і… з дверей церковці, ледь не збивши Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як підстрелений, у траву.

— Вперед! — грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. — Не проґав момент!

І Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся — нікого. Лиш у лівому кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах — голі! Жодної ікони. Чи він… осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував церкви, здіймав з них хрести і палив образи, — або сліпнули або калічились!

Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:

— Прости Господи, а ж я — не зо зла! І не з користі! Я ж — з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!

І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької, як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими іконами у біленьких вишитих рушниках. І все тут було скромне і звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця відлягло: слава Богу, він — не осліп! Він бачить! Переляк минав, натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив — просто перед собою… очі! Такі знайомі, мигдалево-золотаві очі… Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» — було? Дай Боже, пам’ять… Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня, в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої кульбабки…