Галина Тарасюк - Храм на болоті

… Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було… такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його із собою до лісу на маївку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось недобре. Але мама сердилась і казала, що через татові постійні страхи вони живуть, як відлюдьки, що їх уже в селі вовками прозивають, що він — як собі хоче, а вона таки піде з дитиною на маївку, хай дитина побуде між людьми, подихає цілющим лісовим повітрям!..

Між людьми дитині справді було цікаво. На галявині, де вони маювали, грала музика, люди танцювали, співали, їли й пили, повсідавшись — хто просто на траві, а хто, підстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж сиділи на килимку у траві, дивилися на людей і їли морозиво, куплене у буфеті, який, як говорили люди, привезли на машині аж «з району». Над галявиною літали метелики — різних кольорів і розмірів, поодинокі бджоли та цілі рої кусючої липучої мошви. Хлопчикові раптом здалося, що один рій сів йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провів рукою по чубчику і… волоссячко посипався долі золотими остючками. Якраз на той час на галявину з лісу вийшов тато. Хлопчик засміявся і побіг, петляючи, мов зайчик, поміж дерев і кущів, та гукаючи весело:

— Тату, подивись на цю чудасію! Сиплеться, як остючки!

Тато зупинився, присів перед хлопчиком, легенько погладив по голівці і волоссячко, справді, як казав хлопчик, посипалося долі, мов остючки з пересохлого колосочка. І враз татове засмагле, обрамлене русявою бородою, обличчя стало жовте, як віск. Нічого не сказавши мамі, він схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей і швидко пішов просікою, а потім стежкою — у пущу.

— Тату, а чо’ люди — з пущі, а ми — в пущу? — здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкеті.

— Так треба, — відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.

— Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? — стривожився хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. — І чого ти несеш мене в хащі? Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!

— Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили совість… Страшні безумці, що не чують Бога… Ми йдемо не до лісу, синку, ми йдемо до Матері Божої… рятуватися, синку… — заспокоював тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої гущавини, крізь яку вони продиралися.

— Від кого? — не зрозумів хлопчик.

— Від біди…

Хлопчик притулився личком до татового обличчя — воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.

Прокинувся від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:

— Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка. Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я — безсилий. Усі — безсилі перед цією бідою… Люди вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я — винен. Бо я ходив, добивався, попереджав — як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надія…

Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здавалося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він знову заснув.

Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав вчорашню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розбираючи дороги, татову молитву і лагідні очі жінки… Він роззирнувся по дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була намальована, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і страх минув, і хлопчик заспокоївся, і почав з цікавістю розглядати портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі блищали прозорі золотаві сльозинки.