Галина Тарасюк - Храм на болоті

Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотів вірити, що цей старий, сивий, беззубий, немічний дід на убогій койці в убогій палаті серед таких самих убогих калік — його тато, отой — молодий, відважний, розумний, поважний і такий… високодуховний, що розмовляв із самою Богородицею.

Але чужий старий і немічний чоловік впізнав свого хлопчика, свого Юрчика. Його каламутні (колись ясно голубі) очі зблиснули радістю. Шамкаючи беззубим ротом, оброслим сірою скуйовдженою бородою, тато попросив підійти ближче і Юрій підійшов… І несподівано для самого себе впав перед татом на коліна, і притиснувся головою до худеньких, таких рідних грудей свого втраченого і віднайденого батька.

… І ось той дорослий хлопчик знову стоїть уже перед іконою Матері Божої, шукає очима її лагідний погляд, але Богородиця дивиться на нього скорботними очима і — не впізнає… Чи не воліє впізнавати в цьому дорослому чоловікові, в цьому блудному і блудливому синові людському — того хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, як свічечка, і якого вона цілувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?..

«Не спалося, а ніч — як море…», — згадалося Шевченкове.

Ніч, справді, здавалася безкінечною. Отець Георгій лежав, вткнувшись лицем у вогку від сліз подушку, вишиту парафіянкою Храму Покрови Пресвятої Богородиці Ольгою Михайлівною і набиту ним власноручно цьогорічним свіжим сіном. Приглушені пахощі чебрецю, полину, м’яти та всілякого різнотрав’я поволі повертали його розтерзану нічними кошмарами душу до реальності, яка… була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними очима починала «прокручуватись» інша ніч і битва інша — новочасна… Але тихо, беззвучно, як у німому кіно…

Окремі уривки цього «кіна» він уже бачив. Вони вривалися в його сон, робили співучасником якоїсь… він відчував це… апокаліптичної битви добра зі злом… І кожного разу він бачив себе серед тих, хто був… Господи, спаси й помилуй, на боці зла! А іноді і… призвідцею, винуватцем страшної, вселюдської біди, сучасним Понтієм Пілатом! І… о, Боже!.. він про це здогадувався! Одначе замість того, щоб покаятись, умивав, як Понтій Пілат, руки, свято переконаний, що ніхто ніколи не покличе його на суд — ні Божий, ні тим більше — людський… Страшною людиною він був у тих своїх страшних снах. Нелюдом! Обезумілим від гордині і вседозволеності нелюдом…

Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгій просив Господа повернути йому пам’ять, щоб він зміг повністю осягнути свою вину і спокутувати її, хай навіть ціною життя. Але… очевидно, не висока та ціна… Бо й справді — чого варте життя священика, позбавленого Божої Благодаті? І хіба не найтяжча покара для нього, коли Господь не приймає з його осквернених вуст молитви?!!

Отець Георгій беззвучно заплакав… І знову йому почулося, ніби хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто… Але то була не людина. Пахло звіром. Пахло гріхом, як тієї ночі, криваві осколки якої він носив у собі…

І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в передчутті… звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так, він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки напівздогадів, зморів-сновидінь — перед внутрішнім зором раптом постало все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна… Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто він насправді — цей чоловік, облаченний Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав, Господи?!.

Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.

… Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відповідальністю за експеримент, яким керівництво станції вирішило водночас ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня — міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше — зупинити? Тим більше — випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити йому — заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ партії: довести всьому світові, що СРСР — могутня ядерна держава? Та й — навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі — нащо тоді жити?