Галина Тарасюк - Храм на болоті

І його власної — теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням, безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись та обживаючись на просторах від Москви — до Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу…

І раптом — як КАТАРСИС — цей несамовитий патріотизм — аж до бажання вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє, давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші, найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні, повір’я, звичаї, перекази… Надто легенди, які їм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а болото — не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх страхів, окрім одного — страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду і згадки…

Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю на острівці серед бездонної трясовини, яку, як розповідали покійні діди і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини — на спомин про мужніх козаків, отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймовірний історичний факт розповідав ще «до Чорнобиля» тутешній лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця — віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили, якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на коліна, та молитви згадали, та… Може, тоді й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного…

Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями… І йому здавалося, що то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом, цю долину-«погоню», тільки тому, що вона — п’ядь отчої землі, шматок материзни, рідніший за чужі райські сади…

Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій живуть, не просто — село, ліс, болото, а й — Батьківщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці, партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і грішних…

Отець Георгій зітхнув: так у цих краях, спалених на золу за гріхи наші гіркою зорею Полин, починалася епоха Відродження. Гріх казати, але чи стала б Україна незалежною, якби не та апокаліптична атомна блискавка, що пронизала від крони до кореня націю манкуртів, змусивши її прозріти? Хтозна, чи дозріли б до свободи, якби не та жахлива трагедія, в якій усі одностайно винили компартію і керівництво СРСР?