Галина Тарасюк: Храм на болоті

Невідомо, чи потішалися ті незворушні «мертвяки», котрі сиділи скам’яніло в салоні, але їхній начальник аж ногами сукав від радості. Тим паче, що всі муки душевні відбивалися, як у дзеркалі, на простуватому, ще дитячому обличчі бідного Юрка.

— Бідний Йорик, — процитував театрально «вчений» рецидивіст Шекспіра, демонструючи свою освіченість, але це не справило на Юрій — середньостатистичного безробітного із середньою освітою і вовняною кашею в голові — ніякісінького враження.

«Сам ти… Йорик!» — хотів лайнутися хлопець, але натомість знову запанікував: «Вони знають моє ім’я! Але — звідки?! На мені ж не написано, що я — Юрик! А може… може, вони побували в тата?! Бандити? Вони ж на все здатні! І тато проговорився?! Він же ж хворий! Звичайно! Або розповів лікареві чи медсестрі про ікону… А ті — міліції? Або самі найняли цих бандитів! За такі „бабки“ рідну маму продають! Так, на всі сто — так! Тепер все ясно й зрозуміло: ці хлопці послані йому вслід… Бандити… У тих психлікарнях не лікарі, а безсовісні бандити! Квартирна мафія! Спеціально шукають одиноких стариків, алкоголіків, запроторюють у дурдом, а самі квартири присвоюють. Про це вже відкрито пишуть і говорять у пресі… А от, виходить, вже й за церкви взялися!».

Останнє відкриття зовсім розчавило Юрія. Однак рятівна інтуїція підказувала, що йому нічого мудрішого не зостається, як погодитись. На все. А потім — видно буде!

— Гаразд! — сказав чужим, охриплим від хвилювання голосом. — Згоден…

— Молодець! — похвалив Юрка бандюга тоном патріарха, але стримано, мабуть, зрозумів вовкулака, що не на лоха натрапив. — Що ж, є нагода випити — як-не-як одного лоха безробітного перевиховали. А ну, пацани, подать!

Братки схвально гигикнули із черева «майбаха», скло піднялося і на дзеркальний капот виповзла на таці скатерть-самобранка, або по-нинішньому, по-крутому — бар, з дорогими напоями і різними делікатесами, які Юрко навряд чи бачив навіть у вітринах магазинів.

— Я не п’ю, — категорично заявив хлопець, з останніх сил відстоюючи своє право на самовизначення, врешті, на свободу вибору!

— Прекрасно! — похвалив старший браток, але вже тоном задоволеного екзаменатора, і в змиг ока «згорнув» бар. — «Перевірочка на дорогах». А тепер — ходімо! Уже стемніло, так що — пора!

У лісі справді посутеніло. З машини вийшли і ті двоє «кам’яних», але через болото на острівець перейшли тільки вони з «Йориком», як зневажливо «охрестив» Юрій свого крутого поплічника. Хоча, як вони здолали болото, що, за розповідями тата, замкнутою в кільце бездонною трясовиною оточувало острівець із церковцею, Юрій не міг чітко пригадати. Десь в глибині пам’яті йому мерещилось, нібито зненацька зірвався вихор, схожий на чорну лійку, або на торнадо, яке часто показують по телевізору, підхопив його разом з братком і переніс через болото. На березі чорна повітряна лійка обм’якла, розсоталася і пасмом чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще більше переконало, що хлопці, з якими його звела доля, можуть усе і, тим паче, здатні на все і навіть більше… І потверджувало цей здогад мерехтливе, зловісно-нетутешнє сизо-голубе світіння «майбаха» у лісовій гущавині.

— Іди і бери! То — гроші, ціла купа грошей! — наказав Йорик і, спалахнувши на мить сизим полум’ям, розчинився в темряві.

Тої ж хвилини на острів упала важка, мов розпарене в окропі сукно, задушлива і безпросвітна ніч.

… І раптом шалений брязкіт сталі впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти і впав… наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя… Знову! Усе повторилося знову — всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від запеченої крові і баговиння, біліли домотканими сорочицями кілька бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»… Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися… Тоді прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить — теж злилися з темрявою… Запала мертва, як у гробу, тиша.