Галина Тарасюк: Храм на болоті

— Не бійся, друже, будеш жити! — зареготав таємничий попутник, ніби знову прочитавши Юркові думки, і, підійшовши майже впритул, поплескав по-братськи по плечу важкенькою правицею-рукавицею.

«По руці чути — спецназ! — похолов Юрій, схиляючись до думки про земне походження незнайомця. — Або ще гірше — „бригада“! Братки з якогось угруповання! Вони всі — у спортзалах качаються! „Качки“ кляті! А що їм — мають гроші, живуть на всю губу!».

— І ти будеш так жити, — «заспокоїв» тривожні внутрішні переживання Юрія попутник і перейшов на діловий тон. — Точніше, у тисячу разів краща, ніж зараз, буде житуха твоя, браток, але тільки тоді, коли підпишеш з нами угоду… про співпрацю. Та ти не лякайся! Нічого страшного! Тим більше, як нам відомо, нас із тобою сюди привела спільна мета. Чи не так? Ну от… І ти знаєш — яка. Та не будемо озвучувати свої мрії заповітні, бо й ліс має вуха. Але твій план… дєйствий… нам підходить. Є тільки маленькі поправочки: не варто тобі взагалі говорити із Жорою, ну, попом, про… гм… назвемо об’єкт нашого спільного зацікавлення, приміром — «медальйон»… Не поняв, чому не варто? Та ще чортзна-що запідозрить. Зчинить хай. Викличе міліцію. Або ще гірше — острів підірве, як четвертий блок… Він це вміє! Ще той… вчений — рак печений! — засміявся, оглядаючись на «братків», що скам’яніло бовваніли у присмерку «майбаха». Ті ліниво гигикнули.

— А це ідея — висадити нафіґ у повітря все це болото! До бісової мами! Разом з тою хібарою і Жорою! Оце був би феєрверк! Жаби аж до Хрещатика летіли б! Класссс! Сссупер-клас! А що, хлопці, спробуємо?! Нагадаємо Жорі його молодість Чорнобильську? Давно мы не куражились-куролесились, а, пацаны?! — заохочений гигиканням, розходився не на жарт старший.

Братки на задньому сидінні знову схвально гигикнули, але не поворухнулись. Зате їхній бригадир, раптово спохмурнівши, рвучко підійшов майже впритул до розгубленого Юрія і, війнувши болотним холодком, стишеним голосом жорстко наказав, спеціально, як здалося хлопцеві, імітуючи мову братви:

— Так, без базару: чекаємо ночі, переправляємо тебе на острів. Жора там один. Зазвичай спить у… будемо називати це — «хижа», як місцевий народ, отож спить Жора у хижі при відчинених дверях, зліва, біля столика з дрібничками всілякими. На розкладайці. Ти заходиш і ось цією штуковиною — ось вона! (пограв ломиком, який хтозна-звідки взявся в його руках) — тюк! Щоб не заважав. Легенько. Не до смерті. Хай живе. Нам ще такі бійці-підривники суспільного спокою знадобляться. Далі дивишся просто перед собою: на стіні якраз навпроти вхідних дверей, вгорі — «медальйон». Ну, той, за яким ти теж прийшов. Ти його побачиш. Він світиться в темряві. Принаймні, так кажуть. Ось цим ломиком — підважуєш дошку, спокійно відриваєш і виходиш. А ми — тут як тут: за порогом! Вручаємо тобі 500 тисяч баксів чи євро… Якою валютою бажаєш? Байдуже? О’кей! Тоді доларами, ось вони! (відчинив, вщерть натоптаний грішми, кейс, який невідомо звідки взявся в його руках і тої ж миті невідомо куди щез). І ми — розходимось, як в морі кораблі. По руках?

— Ні!

— Чому? — здивувався по-доброму, по-братськи «браток».

— А тому, що я йшов не на ваш базар і не за вашими грішми! — обурився Юрко, несподівано для себе згадавши справжню мету свого походу на болото. — А заради батька! І не дозволю вам втручатися у мої плани! Ясно?! Хто б ти не був, навіть сам диявол!

— Вау-у! — оскалився вовком браток, але в мент змінив тон:

— Екск’юз мі. І міль пардон, серррр! Гарррразд! Вибачте! Проїхали… Оскільки я вельми шаную твої, хлопче, благородні синівські почуття, то почнемо спочатку. Значить, так: ти виносиш «медальйон», ми їдемо з ним у «дурдом», чи куди там запакували твого предка, знаходимо його, ти прикладаєш «медальйон» до нього… Чи, навпаки, його до «медальйона», тримаєш… Скільки треба тримати? Не знаєш? Думаю, що кілька хвилин вистачить, звісно, якщо він, тобто та штуковина, справді діє, і ми всі змиваємось. За хвірткою богодільні: тобі — бабло, нам — «медальйон»! І — розбігаємось в різні боки. О’кей?

У лісі стало тихо. Якимсь десятим чуттям Юрій несподівано відчув, що саме зараз, у цю хвилину, вирішується не тільки його доля і доля батька, а щось більше, щось дуже важливе, дуже непросте, щось неосяжне, дуже значне, чого йому поки що не дано збагнути своєю бідною головою. Водночас, те рішення залежить від нього, Юрія, від його… совісті. Так, він це відчував — від його совісті. І братки теж відчули, яка боротьба йде в його душі… Тому й насторожились, тому з такою садистською насолодою, прикрившись темними окулярами, їхній начальник спостерігає за тим, як на вогні спокуси… авжеж, тими проклятими доларами… корчиться нещасна Юркова душа.