Галина Тарасюк: Храм на болоті

— Приїхали! — сказав впевнено «чорний крутелик», ніби то не він ще хвилину тому питав дороги в Юрія!.. І справді, як попереджав тато, у відчинені вікна салону повіяло болотною вільгістю, долинуло ліниве поодиноке кумкання розімлілих від спеки жаб. Лінивий вітерець хитнув підліском, крізь гущавину в промінні призахідного сонця щось сліпучо зблиснуло, і браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в чорних пальчатках, і натиснув на газ. «Майбах» ревнув і відскочив у глибину гущавини… Від різкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але навіть не це його стурбувало, і не увесь цей маскарад з окулярами, рукавичками, похоронно чорними прикидами, гробовим мовчанням, а реакція водія на… Юрій міг поклястися, що крізь гущавину зблиснуло не що інше як золота маківка величного собору… Але — звідки?! Те, куди вони добиралися, як він пам’ятав, схоже на звичайну селянську хату… Чи, може, тут, на цьому болоті, відбулися якісь зміни?!

«Сахнувся, як чорт від ладану… Атеїст, іновірець чи взагалі сатанист якийсь… Тоді… чого він сюди приїхав?» — губився в здогадах.

— Того, чого й ти! — обізвався дивний попутник, ніби вони щойно обговорювали в голос це питання, насмішкувато позиркуючи на бідного Юрія, який не знав уже, що думати, якщо ці круті пацани навіть думки його читають… І про плани його потаємні, про які навіть мама не знає, знають… Та й ведуть себе так, ніби вони — найбільші пани в цьому світі… Щось недобре, зловісне було в цій впевненості… Ба! Навіть не чесне, підле! І взагалі — хто вони? І чого причепилися саме до нього?! Може вони — з міліції чи служби безпеки? Вичислили його… Точніше… засікли… прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така техніка, що говориш в себе на городі, а в Америці чути!.. І от тепер його хочуть змусити силою на те… що він задумав, і взяти «на гарячому»… А якщо він передумає? Якщо вже передумав? А тому от просто зараз встане і спокійно вийде, подякує за товариство і піде собі назад… чи в ліс по гриби, чи ще куди схоче… А, може, вони збоченці-садисти, чи вбивці-маніяки, і хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких згинула вже не одна тисяча люду? Але — нащо? І за що? Він-бо нічого поганого не скоїв, і вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього стріляли!

— Прошу виходити! — обірвав нагло Юркові тривоги «похоронний» молодик, але таким привітним тоном, ніби запрошував на пікнік до накритої «галявини». Вийшов сам, обійшов машину, відчинив перед Юрієм дверці і чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидінні навіть не поворухнулися.

— Краса ж яка! А повітря! Як на планеті Тенебріс у сузір’ї Водолія. Навіть повірити важко, що зовсім поряд димить сіркою Чорнобиль, — безтурботно пожартував чорний браток, із насолодою вдихаючи на повні груди напоєне пахощами розквітлого лісового зілля повітря.

«По його блідому, як у воді вимоченому, фейсі видно, що він насправді з тої планети… — невесело подумав Юрій і раптом аж стрепенувся, пронизаний страшною підозрою. — Авжеж, на представника „золотої молоді“ він не схожий! На хлопців з міліції — теж… Значить — зек! Мокрушник, що відсидів років з десять у камері-одиночці… Йо-ма-йо! Куди я попав і де мої вєщі? Мамо рідна!».

Від думки, що потрапив у лапи рецидивістів, або (ще гірше!) цілого бандитського чи терористичного угруповання, білий світ в очах Юрія потемнів, захотілося чкурнути щодуху в хащі, доки не пізно. Але якась сила ніби прицвяшкувала його ноги до землі. «Хоча… — губився в здогадах, замість того, щоб тікати, — як на бандита, то крутелик задуже грамотний… Ні, ці хлопці або із органів безпеки, або ще з якої служби, але так вміло маскуються, що й не розбереш одразу?! Он про якусь планету ляпнув… На інопланетян натякає, чортів вилупок! Щоб до решти заплутати… Ходять же чутки, що це вони підірвали Чорнобильську атомну та й нібито зараз щоночі висять вони над нею у своїх НЛО… Інші кажуть навпаки, що нібито четвертий блок підірвали свої, а прибульці з неба стежать, щоб не вибухнули решта. Бо тоді вже буде всій планеті капець! Але зараз головне — самому зостатися живим».