Галина Тарасюк - Храм на болоті

Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.

Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова…

На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква — як церква, фрески — як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.

Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..

Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.

… Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найголовніше — незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник — сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.

Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони — його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.

Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів… хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки…

Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…

— Дуже люди нашіє стали мерти, — журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу…

— Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє… Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти… І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди… От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, — вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива…

Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди — не тільки і не просто його паства. Вони — його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.

Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де, звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей перетворили його з ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед місцевими посадниками, писав запити і звернення в різні інстанції, управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла вони самі собі давали раду.