Галина Тарасюк - Храм на болоті

— О-о, той вічний клопіт — Оксанин виводок… Майже щороку маю радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої неділі, коли обвінчаю котрусь із них… На жаль, у цих краях так давно, принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися… хіба що зразу після Другої світової війни… Отож мрію про вінчання, веселе, урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, — зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про самого себе.

Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити і так зраненого життям отця Георгія.

— Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота… А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів… Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому… — першим озвався отець Георгій. — Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами… відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий — ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… — отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

— Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне… Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбесідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина… Але, на жаль, не збулося… Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію… Але… я не про те хотів… Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо… Чи, може, ви не цікавитесь історією?

— Я ж казав, що цікавлюсь… — почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак — гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

— Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола — Волхвиною, але у сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото — на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого — на Козячий, а Криваве Болото — на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь… Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…