Галина Тарасюк - Храм на болоті

Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично відчув чийсь… погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало… Радий був стріти навіть убивцю, злодія, каторжника, аби лише — людину!

Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей, усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так… пильно дивився, виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при березі побачив відбитки величезних вовчих лап…

Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як… побачив… очі! Він упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері… Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали, уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.

— Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! — заспокоював маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З іконостасу дивилася на нього очима його матері — Матір Божа! І він все зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не самотній…

А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:

— Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозі.

… Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу правити.

Оскільки то була свята правда, жінки радо повірили, не звернувши уваги, що батюшка облачений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний лікарняний халат, пішли слідом за ним помолитися у церкві, яку мали досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж виїжджали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під Вінницю, але там не прижилися, бо там — степ, а вони виросли в лісі, звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився — там і віка мусить доживати…

Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс, грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством…

Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони… двічі перейшли Криваве болото, те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно… непрохідне?! І з подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою вражений.

Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а — шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як — двічі! — перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!