Галина Тарасюк - Храм на болоті

«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? — подумав. — Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».

Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання — вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся… Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона… на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо… Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила — значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив… І зрозуміє — куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і… втому, від якої хочеться просто спати.

Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду — просто неба на траві, в негоду — в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний — світ. Проте — для чого він сюди потрапив і дякуючи кому — знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.

І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме — голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!

Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно — почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній — їж не хочу».

Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.

А якось вночі його розбудив страшний кошмар — приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не зосталося людського, крім плоті.

І тоді його охопив відчай… На щастя, не страх, а — відчай. Бо саме відчай шукає дорогу до… Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам — відступив. І душа чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і повернутися до людей.