Галина Тарасюк - Храм на болоті

І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений браконьєрами дикий вепр! А тепер — от! Стоїть! Як людина — стоїть! І стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що казати?! Але — мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка…

І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:

— Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!

Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки — від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!

Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на Службу Божу.

Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно — слід у слід за самозваним священиком — багну, зачудовано обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося… щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну — про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.

— Без Господнього чуда, — делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.

— Так ви мені… вірите? — спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо — почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося — прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ… Ось і вся його історія, точніше — те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.