Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Відпустіть руку! — теж пошепки наказав Бунчужний. — А то покличу охорону.

— Вибачте… і не бійтеся, я прийшов з миром… — знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити — хто?

— Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито… як ви сказали, експеримент?

— А хіба я казав про… експеримент? — м’яко заперечив чоловік. — Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор… Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю… — чоловік перейшов на зловісний шепіт, — так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це — у ваших можливостях.

— Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом… Мене цікавить: хто вас послав?!

— Я ж сказав: Мати Божа!

— Отак просто прийшла до вас і… вибачайте, послала?..

— Як би це вам пояснити… — замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

— Та вже якось… поясніть мені, темному… і недосконалому, — зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

— Та не в тому річ… А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас… ікона Пресвятої Богородиці. Давня… Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала… тобто, замироточила… кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос…

— А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства — директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він — як істинний демократ-реформатор — повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

— ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», — подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

— А мій, значся, готовий!

— Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього — ще й мужня людина…

— Гаразд, — подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, — Тоді чому… ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й… якби це сказати, не образивши вас… людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

— Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви… припускаєте — Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже — ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати — цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

— Резонно! — усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому… божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців, зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

— Дуже слушно… як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері… Гаразд! Припустимо, що ви — достукались… Тоді конкретніше — що маю робити?

— Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

— Я?!! — правдиво обурився Бунчужний. — Та я нічого вам не називав!

— Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, — посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити зловісну постать головного «злочинця сього світу» і — щиро розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.