Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені — пора.

— Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

— Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, — намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і… несподівано для самого себе сердито порадив:

— А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», — і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим посланником», підколов:

— Що? Чортів із пекла викликаєш?

— Их самых, — з неприхованою погрозою парирував Дятлов. — А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

— Зачем же ты его так?! Сразу — в каталажку? — обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. — Он же… просто немного того… не в себе.

— То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди… А ты откуда знаешь: в себе — не в себе? А может, он диверсант? И задание у него — взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешься! Разговоры разговариваешь! Защищаешь: «не в себе»… Не волнуйся, разберутся: в себе — не в себе? А если действительно он — больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним… того… снюхался? Смотри мне, сердобольный, — єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

— Вы, дорогой коллега, как всегда — правы!

— То-то же… бери пример! — порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою — «смерть шпионам».

— Значить, той дивний посланець був Вашим батьком… — зітхнув отець Георгій. — Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього… І прошу прощення… хоча — яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрості Учителя… Воістину путі Господні несповідимі… Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик — богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі церковним подвір’ям, не знаючи, що… думати. Почуте про батька не те щоби здивувало — прибило його, перемішало в душі почуття, в голові — думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого — лякала його справді, як виявилось, вибраність… Вищими Силами… Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче — про ймовірність аварії? Невже тато справді був… контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим — цей містичний поворот подій і… обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність — чоловіків: батька і колишнього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батькові, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами. І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня — бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро: