Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

— Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишься, как твой друг Ходысь? Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется… Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»… Но надо успокоить, пока приедет милиция…

Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто — стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому — Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по… одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства!» — подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха — сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним… візитером… Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

— Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але — навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я — ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

— Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто — посланець, посланий попередити вас… — притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

— А! Посланець! — відітхнув з полегкістю Бунчужний. — І від кого? Від тих? — очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

— Так! — не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». — Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: „Гординя незрілого розуму — погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше — вогонь вирветься з пекельного черева — на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ“».

— Н-да… дела… Тяжелый случай… — зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає… — Гаразд, щось будемо робити… Дякую за… попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

— Не блазнюйте! — раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. — Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!