Галина Тарасюк - Храм на болоті

… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього… майже незнайомого, немічного, причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враженому радіацією тільці. А заодно — викресала й божевільну ідею… Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

— Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити… Ніколи і нічого. Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя — мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс ображеним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько — безвідповідальний заволока, аніж знає, що він — безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих… Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.

… Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

— Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я… А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато… Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг… Не зумів дотримати слова. А Вона ж… Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика…

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу…

Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

— Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін — за ним… Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель… Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп — такий же відлюдник, як колись був його тато… Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і — вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам — не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії…