Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Боже! — вжахнувся піп, теліпаючись мішком у руках розлюченого месника. — Невже ця дитина каже правду? Невже блукаючий по твані земній звір-мутант — це я?! Коли так, тоді, прошу тебе, Господи мій, убий мене його руками!

— Пішов ти..! — несподівано отямився Юрій і гидливо відштовхнув від себе попа. — Придурок! Розстрига! Здався ти мені! Живи! Я не по твою душу сюди прийшов, ублюдок! А помогти своєму нещасному, тобою скаліченому, хворому батькові! І я це зроблю! Я врятую його, як він колись мене врятував. І ти… чуєш, ти — не перешкодиш мені!

«Боже, воля твоя, але… що тут відбувається… що зі мною… В переддень такого великого… величного свята?! — заточуючись, як п’яний, шепотів отець Георгій, не тямлячись. — Вже он де сонце… Скоро парафіяни прийдуть, а храм не готовий… і я не готовий сповняти свій довг священичий… Господи, врозуми мене, напоум, помилуй мя, Господи!»

Відчай попа, його блукаючий невидющий погляд налякали Юрія. Скидалося на те, що від його стусанини у попа справді «дах поїхав». Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потім — за церкву, щось там шукав, врешті з’явився, озброєний серпом і довгою лозиною, схожою на вудлище, і майже побіг у той бік, де за вільшиною голубіло дзеркальце чистої води.

— Тікає… Але від кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не прикидайся… — буркнув Юрій, трохи жалкуючи, що затіяв з попом таку… «гостру дискусію».

— Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його… Ага! Втопимо! — зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дідько з болота, але цього разу не в личині панка позаминулого століття, котрий щойно, півгодини тому здіймав перед Юрком капелюха, проходжаючись церковним подвір’ям, а в образі… ну й бісова личина — міліціянта!

— Що за жарти, блін?! — лайнувся Юрій, правдиво наляканий міліцейською формою, наставивши на братка свій газовий балончик. — Тьху, урррод! Ти звідки… такий?

— З болота! — пожартував крутелик. — Я ж той чорт, який у тихому болоті водиться! А ти свого пістоля сховай! Бо не беруть мене ваші пукалки, землячки-земляни…

— Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей маскарад? Ця комедія? То ти хочеш не відомо чого, то цей піп вар’яцький нічого згадати не може! Ви що, всі подуріли на цьому болоті? Люди правду кажуть, що тут якісь випари отруйні… Одним голова паморочиться і видива всякі ввижаються, інші — голоси чують, на третіх блуд нападає, а на вас із попом, бачу, сказ!

— Ззззараз ми його, зззаразу… ссскупаємо… — не слухаючи Юрія, уже без жартів, зловісно засичав фальшивий міліціонер, на очах знову перевтілюючись на допотопного панка.

Правду кажучи, від цих чортячих перетворень у Юрка голова пішла обертом. Хотів перехреститися про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно хвицнув ногою по Юрковій правиці, що він аж зойкнув від болю та страху, помітивши між модним черевиком і штаниною щось схоже на волохате… свят-свят… копито!

— Ще раз підіграєш пописькові, получиш по пискові, — зримував нахаба, потішаючись Юрковим приниженим виглядом. — Для чого я тебе сюди на хребті власному переніс? І не втопив у цій багнюці, і вовкові зжерти не віддав… Дивись мені, а то передумаю!

І зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правиці, сахнувся, а священик стривожено вискочив із-за корчів.

Наразі щось схоже на грубий гавкіт примусило отця Георгія перед тим, як ступити на тільки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися. Побачене потрясло: на враз споночілому церковному подвір’ї стяв Юрій, а поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить земля під ногами отця Георгія провалилася, вивергаючи в небо фонтан намулу разом з водоростями і зіллям.

— Гах-гах-гах! — засміявся задоволено, спостерігаючи цю сцену, Юрків попутник. — Ото шубовснув! Був піп — і нема попа! Гоп-па-па!

— Ти що, мокрушник, підірвав попа на повнім серйозі?! Та ти знаєш, що за це…? Та ну тебе! Я у ваші ігри, пацани, не граю! — захвилювався Юрій, з жахом спостерігаючи, як на тому місці, де провалився в болото піп, опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. І раптом парубка охопив такий жах, що він знетямлено крутнувся і кинувся бігти. Але тої ж миті браток зупинив його грізним «конвойним» окриком:

— Ти куди?! Ану назад! Тобі, хлопче, не в той бік! А он туди — в ті двері! Іди! І не бійся! Дорога відкрита. Бери, що мав брати! Швидше! Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть!

— Не поганяй, бо ще не запряг! — огризнувся Юрій. — Сам іди! А справді! Чого ти сам не йдеш і не береш? Що — тюрми боїшся? А мене, як під монастир, під статтю підводиш! Знайшов дурних!