Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Ну й налякали ви мене! Думаю: оце то так! Прийшов Богу молитися, а до мене — із серпом… — трохи оговтавшись, белькотів прибулець із правдивою щирістю. Але правиця його все ще стискала який предмет у кишені куртки.

— Нічого, буває… Ходім-те лепеху та рогозу жати. Будемо храм клечати — завтра ж такий празник величний і гарний — Трійця, або, як в народі кажуть, Зелені свята. У цей день православні християни вшановують триєдність Господа нашого, що явився нам в трьох іпостасях Бога — Отця, Сина і Духа Святого… Та ви, напевно, це знаєте, але нагадати — не зайве, — говорив священик, ведучи гостя до смарагдових заростей розкішного аїру.

Йти було не далеко. Буквально за десять кроків від церковці із драговини стрімко витикалися гострі смарагдові шаблюки татарського зілля, розквітлих ясно-жовтим цвітом ірисів, шемріли темно-зелені плантації осоки, запахущої водяної м’яти, лілові суцвіття іван-чаю, полоскали віття тонке у мілкій воді молоденькі берези та плакучі верби. Отець Георгій, підтикавши чорний підрясник, хвацько, по-селянськи вправно, зачав жати зілля та в’язати його у сніпки, аби зручніше нести було, загадавши тим часом прибульцю наламати в чагарнику гілля клену, вільхи, верболозу, нарвати папороті, розвішаного по кущах хмелю, що нагадував новорічні гірлянди із зеленими шишечками електричних лампочок.

Заохочений всепрощенністю чудного попа, незнайомець з таким завзяттям взявся трощити чагарник, що настоятелю довелося гамувати його заради безпеки довкілля.

За роботою було не до балачок, та все одно панотець не забував вголос дякувати Богові, що послав йому такого помічника. На що гість тільки червонів та знічено знизував джинсовими плечима.

Тим часом сонце підбилося височенько. Туман над болотом розсіявся, явивши дикувату, таємничо-похмуру красу цього забутого людьми, але не забутого Богом закутня України. Чоловік з оберемком клечання завмер, зачаровано вдивляючись туди, де під густим тінистим лісом закінчувалася заштрихована ріденькими кущами, причепурена розквітлим лататтям, різнобарвним мохом та водорістю, сліпучо-жовтою курячою сліпотою та ще якимсь зіллям, здавалося, така привітна, безпечна трясовина. Ніби щось згадував чи когось там шукав… таким знайомим розчахнутим поглядом… Панотець аж спинився жати зілля, вражений вельми характерним поглядом юнака. Авжеж, той погляд когось нагадував отцю Георгію… Але кого?! От тобі, отче, ще одна загадка!

За зіллям довелася вертатися кілька разів. Нагріте полуденним сонцем, воно пахло гостро і пряно, навіваючи гірку, але світлу тужбу за чимось дуже рідним, та проминущим, як усе рідне і світле у цьому світі. В урочистій, навіть урочій тиші чоловіки спочатку урочисто розстилали по старій дощатій долівці церкви татарник впереміж з рогозою, розтрусили прихоплений на осонні біля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвіт багна-багульника, за тим заходилися клечати гіллям та хмелем стіни, сволоки та одвірки. В весь час із темної стіни на них зболеними очима дивилася Матір Божа. Але нічному гостеві здавалося, що дивиться Богородиця тільки на нього…

Празникові пахощі водяного зілля, золотаві пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві — усе творило гармонію затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого. Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно дивилися просто в душу…

— Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися? — раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках.

— Але я — не Георгій! — здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати ікону Богородиці.

— Знаю: ви — Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає — хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома шляхами: з півдня, з православної Греції, і з католицького північного заходу, трансформоване у Юрген… Але в обох варіантах уже в іншому значенні, сповненому світлої переможної християнської символіки, себто в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах, коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки і знущання, переборює спокуси князя світу сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа… Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних душах… — роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. — Ви ж бо знаєте притчу про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний гріх?