Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Та знаю… — понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то — слово за словом — і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник — чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.

— Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для нас, грішних, подію знає кожен християнин, — й далі «читав моралі», як подумав нічний тать, священик. — Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже десь із вами бачились… Хоча — де, коли я вже понад двадцять літ не виходив за межі святої обителі?..

— А мені двадцять шість, — несподівано різко відповів юнак, повертаючи до панотця зблідле лице. — І я можу поклястися, що ми з вами не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви теж — не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка, а тепер вже й якогось… змієборця! Боже, як я втомився від цих бббожев-і-ільних… змієборців! Один — в психушці зі зміями бореться! Другий — в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви, змієборці!

Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або психоневрологічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко повернувся і вийшов із церкви.

Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І підтвердженням є те, що ім’я вгадав…

— Зачекайте, — примирливо сказав услід. — Я не хотів вас образити… Так, я — не пророк… Цей дар у мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки не завжди вгадують…

— Я знаю… Пробачте… — погаслим голосом озвався Юрій знадвору. Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:

— Про мене вам розказали ваші прихожани — сільські баби, в яких, до речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію…

— Та ви що, пане Юрію, це не в моїх… правилах… розпитувати… випитувати… І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. — зчудувався настоятель. — Господь з вами, сину!

— По-перше, я вам не син… — знову занервував Юрій.

— Вибачте, але так прийнято… так завжди священики зверталися до молодих парафіян, — розгубився панотець.

— І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати… не парафіянин! — далі ставав дибки приблудець. — Коротше, не з тих наївних селюків, які вважають вас святим… Який… ну, дають! нібито теж, як колись церква, впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це — страшна брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди… А ви… ви… Тільки один Бог знає, де ви тоді були… коли всі ваші колеги горіли в полум’ї реактора!

Стало тихо. Так тихо, що було чути, як поскрипуючи, влягаються на церковній долівці шаблі татарського зілля. Джинсова куртка на спині Юрія злегка заворушилась, ніби він остерігався удару.

«За такі натяки — убивають!» — подумав Юрій, пригадавши серп у році попа, і демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув… зітхання, схоже на хриплий стогін.

— Нарешті, — зітхнув отець Георгій, зупинившись за кілька кроків у порозі храму. — Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли зможу на нього відповісти. І от ця хвилина настала. І я… я не знаю, ЩО відповісти. Бо всі мої відповіді, які давав сам собі на це… запитання впродовж довгих двох десятків літ, всі думи вистраждані, пережиті — нічого не скажуть… і не пояснять. Бо навіть найсвятіша, найправдивіше правда через двадцять років здається… вигадкою. І взагалі, це довга і трагічна історія поверженої гордині. Яка почалася мільйони років тому падінням у темряву Янгола світла… Ви ж напевно знаєте цю біблійну історію про Янгола світла, якого Всевишній сотворив собі у помічники, натомість той, охоплений гординею, уявив себе вищим і достойнішим свого Творця і замірився на Його велич, збунтував небесне воїнство, щоб посісти самому місце Вседержителя Всесвіту?