Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Чому я сам не йду? — синіючи від злості, спитав браток. — А тому, мій розумнику, що я — пла-чу! Тобі! Поняв? Так у багатих людей заведено — наймати на роботу таких, як ти! Наймитів! Щоб вони робили чорну роботу. От я й найняв тебе! Підрядив! Поняв разніцу? Чудово! Тоді виконуй: ти мені — «медальйон», я тобі — бабло!

— А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?

— Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це — по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже станеться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами — або купимо, або продамо, або втопимо в цьому болоті, як щенят. А ще краще — пришиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.

— Може й мене… пришиєш… після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!

— Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але — не бійся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що — заспокойся і йди — заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і — відробити! 500 тисяч єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу — йди! І звалюємо! А то мені це болото вже у вухах стоїть, а піп — у печінках… Зануда й покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві пристроївся! На його совісті — сотні заживо спалених, а він — у цій живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих з пуття збиває! Чаї попиває! — копнув чайничок копитом в дорогому мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь під лісом. — Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!

Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи… кулькою до верби прикнопити… Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп, згину!».

Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:

— Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в Києві, особняк — під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити, лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді… Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а… Ясно. Тата хочеш зцілити… Не переживай, прикладемо ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя, прикладемо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони — хай брикають собі при розумі і при пам’яті. Але — ти думаєш, це їм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом, щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож — вперед, бо… мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!

Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю — газовий балончик, прихоплений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви.

Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у льоху, або він… не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?

Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом… Але ікони Богородиці над царськими вратами не було… Де ж вона?! Хитрюга піп! Він здогадався і… Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні болота? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і дідьками!

У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді ніде не було. Братка — теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм…

Матюк кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати — геть! Геть! Чим скоріш — з цього треклятого болота! Від гріха подалі!