Брати Капранови - Розмір має значення

— Сам ти це слово.

Задля справедливості треба зауважити, що після компактного формулювання нова версія виглядала досить незграбно. Я б і сам здивувався, почувши таке. Але нашій службі часто доводиться мати справу з дивними речами, а тому навіть найфантастичніша версія має право на існування — хто їх знає, цих негуманоїдів, які там закони помсти. Люди колись намагалися вбити всю родину кривдника, то може, ці гідробіонти нищать одразу націю?

— Слухай, терористе, там тобі голосове повідомлення прийшло, — Сагайдачний показав у бік телефона.

— Дякую.

Цікаво, що б це могло бути. Якби Лях, він просто потелефонував би. А голосове — це офіційна інформація. Може, я забувся здати обладнання після Сурґуту? Так я ж нічого із собою не брав.

Противний операторський голос сказав мені:

— Тимчасово ізольована, зареєстрована під іменем капітан Аксінья хоче бачити агента Мамая. На ваш розсуд.

Присягаюся, я вирішив, що недочув, а тому прокрутив повідомлення ще раз. Точно, капітан Аксінья. Що їй від мене треба? Звичайно, іншим разом я б нізащо не пішов на таке побачення, але в моїй ситуації доводилося хапатися за будь-яку соломинку. А раптом вона погодиться дати свідчення тільки мені, на знак старої дружби? Всяке може бути. Тому я похапцем зібрався і вискочив у двері.

— Ув’язнена красуня скучила за своїм викрадачем? — услід загримів Сагайдачний, користуючись тим, що я не маю часу відповісти. От зараза, прослухав мій службовий трек, це ж просто хамство!

Наш УГСівський ізолятор тимчасового утримання був розташований у чудовому місці серед соснового лісу, і на відміну від сурґутської тюрми, він відповідав усім вимогам Чортківської конвенції. У цьому я ще раз пересвідчився, коли зайшов до персональної камери капітана Аксіньї. Тут навіть не велося відеоспостереження, хоч за санкцією суду така можливість існувала.

Сама полонянка сиділа на канапі під вікном із броньованим склом і вишивала. Сукня в горошок, дещо зім’ята після моїх вправ із нею, та оце вишивання робили просто невпізнаною суворого капітана КГБ. Ніколи не припиню дивуватися, наскільки жінку міняє одяг. Просто фантастика!

— Дякую, що прийшов, — зустріла вона мене дещо сухувато.

Утім, я і не розраховував на поцілунки.

— Як ти тут?

— Як бачиш. Знічев’я захопилася забавою наших предків. Окрім того, це допомагає зосередитися.

— Є про що подумати?

— Ти не повіриш, але є. Як ти?

— Богу дякувати. Працюю.

Наша розмова аж ніяк не скидалася на перший допит у КГБ. Та й наступні — теж.

— Слухай, Мамаю, а мій слідчий…

— Лях?

— Точно, Лях. Він хто?

— Мій начальник, — зізнався я. Навряд чи ця інформація є секретною.

— Зрозуміло. Ну і як він?

Вона задавала питання, не припиняючи вишивати. Тільки жінки здатні все робити одночасно.

— Нормальний собі начальник.

— У вас ділові стосунки?

— Авжеж.

Господи, куди вона хилить?

— А він одружений?

— Ні.

— Ну, а ти маєш дівчину?

— Маю, — ця інформація, певно, теж не була секретною.

— Гарна?

— Мені подобається. А то що?

Аксінья кинула на мене швидкий погляд.

— Ти знаєш, я просто хотіла побачити хоч одне знайоме обличчя. Мені просто самотньо. Але ти вже, мабуть, поспішаєш.

Я не дуже поспішав, проте сидіти і триндіти ні про що точно не збирався.

— Ти щось хотіла?

— Та так, нічого, просто побачити тебе.

Дивне бажання, їй-Богу.

— То я побіжу?

— Біжи.

І коли я уже стояв на порозі, вона раптом сказала:

— Слухай, Мамаю, а ти не кажи своєму начальнику, що між нами щось було в Сурґуті, добре? Тим більше, що це були чисто службові стосунки. Згоден?

— Звичайно, згоден. Я ніколи і не вважав їх інакшими.

— Ну, то й добре. До побачення.

— До побачення.

Цих жінок не зрозуміти. І що їй було треба? А я вже намріяв, що стану єдиним інформаційним каналом і забезпечу вирішальний успіх у справі! Дзуськи.

Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію — з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота — у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.

Хоча ні, дещо зробити все-таки можна. Користуючись вимушеною паузою, я всерйоз взявся за розробку своєї нової версії. Це хоч якийсь — мокрий, але слід. Я занурився у бібліотечні файли, поцікавився останніми розробками міжрасової комісії. З’ясував усі звичаї та традиції гідробіонтів, з якими людству довелося контактувати вже протягом ста років. Треба зазначити, що особливої мстивості за ними помічено не було, але це ще нічого не означало. Життя не стоїть на місці. І я знову поринав у інформаційну безодню. А коли заморювався, читав старовинну пресу, аби пошукати аналогії — раптом хтось колись мав справу з чимось схожим. Історія часто повторюється.