Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Отак ми й тягли наші дні, всі троє, впрягшись у них, як бурлаки; кожен мав свою лямку, йшли ми і йшли, тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин, загалом, малоцікавий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя – як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі і зносить кладки, несе тріски, кущі, уламки дощок, обплутує зірваними водоростями прибережні дерева та кущовиння, реве, падаючи з перекатів, зриває з прив'язі човни і затоплює каламутною бовтанкою зарослі мирною травою низини.

Я пишу це повіствування літописно. Кожного року в мене знаходиться якась історія, яку уподібнюю до розбурханої після дощу річки. Але в році днів багато. Днів спокійних і мирних у ньому більше, ніж збовтаних, шумких та стримливих. Що ж більше визначає нашу суть: ота рівна й мирна течія, вода холодна – осіння і весняна, вода, замерзла в кригу, чи оті спалахи, коли стихія наша бунтує й піниться? Є своя краса у спокої й мирі, є наше прагнення до тиші, але суть нашу все‑таки визначають пристрасті. Саме тому я вибираю з плину днів та годин дні та години неспокійні, саме тому я й проминаю те, що творить будень наш. навіть те. що творять свята наші, а вибираю хвилини, в яких ми – бурлива, спінена вода. Бо ті хвилини, години та дні – випробування наше. Бо тоді ми вивіряємо себе і стаємо на грані. Бо тоді ми стаємо віч–на–віч перед світлим і темним своїм і починаємо творити себе. Але призначення наше – не бунт, не збурення, а мир. Збурюємося для того, щоб очистити зміліле дно наше, щоб вимести з нього намул і пісок, щоб течія наша не розливалась у застійне, сморідне плесо, а щоб завжди мала в собі чистоту джерельного струмка.

Узимку 1954 року батько виплатив до решти свій борг. Я запам'ятав той день, бо тоді падав спокійний лапатий сніг. Ступив тоді у лижви і виїхав на середину замерзлої ріки. Стояв напружений і урочистий, як завжди перед тим, як почати свою мандрівку, і вдивлявсь у густо закрапкований простір. І мені раптом здалося, що я – птах. Що в мені зібралося бозна–скільки сили, що я зараз змахну руками із саморобними лижними пальцями й полечу. Що я зможу піднятися так високо, аж побачу під собою круглу земну кулю, яку зумію обійняти думкою своєю і радістю. І я побіг, а може, й справді полетів. Мої лижви легко бігли по прокладеній мною‑таки лижні. На обличчя налипав сніг, моя лижня вже покривалася білим пухом, обличчя палало, але я біг і біг, я летів – маленький чорний метелик у порожній білій просторіні; чорна істотка, покрапкована снігом; хлопець, якому п'ятнадцять, але який скидається на дванадцятирічного; негарний, капловухий, з мавпячим, червоним од зворушення личком; я летів, бо мав у серці потребу польоту, хотів утекти від тієї маленької істотки з мавпячим личком, бо в мені запалювався великий вогонь. Я вийшов зі свого тіла, бо мені захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим, чим хочу бути. Хотів бути в цю хвилю подобою свого батька, високим, гарним, не таким, який покірно гибіє, зігнутий на шевському стільці в три погибелі, а таким, який захоплено носиться по сцені в барвистому українському костюмі. Тим, у кого немає під ногами підлоги і який на вихор подобає; тим, котрий задихано вклоняється публіці і в якого сивий вогник заквітає в очах. Дивляться тоді на нього захоплено всі красуні, ляскають у долоні, розквітають усмішками, бо він у тому світі не мала комашка, яка соває лижвами, одна з них тріснула і з набитою лискучою бляшкою; комашка, що махає саморобними палицями і в якої пашать лопухи–вуха – він людина з кону, красень із палаючими очима, який творить свято іншим, а що може бути ліпше в цьому світі, ніж творити свято! Отож уявляв я себе отим батьком і мав на те право, адже я й справді ношу в собі його, постійно відчуваю в собі його присутність, я гілка його й парість.

Повернувся додому пізно. Тобто лишилося часу щось похапцем перехопити, навіть не розігріваючи страви, напхати сумку книжками і зошитами й бігти у школу. А на дворі все ще йшов, власне, не йшов, а плинув лапатий сніг, негустий, повільний, тихий, падав і падав, і всі люди, яких зустрічав, були незвичайні: жінки гарні, а дівчата ще гарніші. Чоловіки були смішні й кудлаті, ніби білі ведмеді, а їхні діти – ведмежата; я сам залюбки відчув себе ведмежам і брьохався на засипаній снігом і розтоптаній ногами стежці. І мені по–телячому хотілося всміхатися, не було в мене сили опиратися ані своїй радості, ані своєму святу; адже кожне свято наше – це відпочинок від будня, це нова одежа, яка робить нас урочистішими й наївнішими; кожне свято – це дитяче здивування, яке повертає нас у безхмарні часи. Але й свята наші можуть готувати вам біль. Свята наші – це осліплення блискавкою перед тим, як ударить грім…