Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Такі екстази і запаморочення вже кілька разів переживав; здасться, маю гостро вразливу вдачу. Здається, мені дано пристрасну душу, і в цьому я знову‑таки справжня дитина свого батька, але батько не знає і ніколи не взнає моїх непереборних проклять: мого батька ніхто й не подумав би прозивати Мавпою, адже і в класі поза очі мене називали саме так. Отже, мав бути обережний удвічі.

Але на перервах мене вабило до п’ятого «А» з такою дикою й непереможною силою, що я весь час тій силі піддавався. Друге, що мене турбувало і про що хотів посильно дбати: аби мого незвичайного до неї інтересу не помітила сама Юліана. По–перше, це було, порівняно зі мною, восьмикласником, дитя, яке навряд чи розуміє такі речі, гадав тоді наївно я. Хоч сам у п'ятому класі такі речі чудово розумів, по–друге, не мав ані на відсоток надії, що моє почуття буде розділене і що не піддамся я і з її боку глуму, а по–третє, ще не вірив сам собі, адже сьогодні в мені цвіте біла вишня, а завтра можу прокинутися з холодним серцем і посміюся з себе: хіба мало химер нас у цьому світі побиває? А це таки була химера, маленьке безумство, супроти якого не знаю інших ліків, як пережити його й забути.

Однак того дня, збунтованого й дикого дня, коли падав і падав чудовий лапатий сніг, коли душа в мене була немічна й розхилена, довелося мені пережити ще не одне потрясіння. Вийшов зі школи з мирним наміром якнайшвидше дістатися додому, бо хотів зачинитися від світу, бо в такі часи, коли я схвильований і надмірно збуджений, найліпше залишатися на самоті; тоді можна буде скинути із себе сірий залізний панцир і якийсь час пробути білою квітучою вишнею, яка цвіте й пахтіє і над якою гудуть бджоли, яка пишається своїм цвітом і несподіваною весною – хай і зима за вікном; у перекладі на просту мову це значило: уволю помріяти. Отож я міг, зачинившись у кімнаті, вдати, ніби я страх як захоплений читанням, а в голові моїй почнуть з'являтися образи й люди, які діятимуть так, як мені захочеться. А мені захочеться стати високим і гарним, мені захочеться знову вдягти на себе батькову плоть, мені конче захочеться, щоб не я запалав вогнем і перетворився в білу квітучу вишню, а дівчина, якій я, можливо, трохи додам років, і на її гаряче почуття милостиво відповім. Далі почнеться цілковита фантастика, як уже й починалася не раз, від того звична буденність, оте нудне життя моє розчиниться, як грудка цукру в окропі, а це хіба не найкраще із свят?

Отже, я вийшов зі школи із наймирнішим наміром дістатися додому і побачив попереду гурт малих дівчат, серед яких виразно цвіло зелене пальто й шапочка, оторочена білим кролячим хутром, а ще яскравіше цвіли червоні на руках рукавички. І йшов сніг, білий і лапатий, а все опушилося навколо так, як ота чарівницька шапочка; сніг покрив гілляччя на деревах, ліг білим хутром на гостряки парканів, обвішав карнизи вікон, ліпився навіть на цегляних стінах, вмощуюючись у швах. Все було ніби заворожене, і голоси в той мент звучали дзвінко й радісно; навіть наш шкільний бездомний пес, котрий жив на школярські подачки, виліз зі своєї криївки і в нього були засніжені брови й спина; він весело гавкнув і почав стрибати, бігати довкола веселого гурту дівчаток, в центрі яких найголосніше сміялася та, в зеленому пальті з червоними рукавичками. Я стояв як маленьке опудало, по–дурному вищирівшись, хоч мені в цей момент варто було б десь сховатися. В мій бік метнувся, ніби блискавка, трохи здивований гарячий погляд; дівчинка знову пирснула – і це вже напевне сміялася з мене. Я розсердився й пішов геть, але це геть виявилося дуже близько, бо за рогом школи знову зупинився і вже звідти стежив, як ідуть, розкидаючи валянцями пухнастий сніг, оті дівчатка. Пес теж перестав бігати, а став і, ніби передражнюючи мене, дивився услід п’ятикласницям здивованими очима, над якими наліпилося два острішки снігу. От і все; я мав можливість забиратися зі шкільного подвір'я, якнайшвидше пробігти шлях між школою й моєю домівкою, зачинитись у кімнаті, – цвіти, біла вишне! Але я сьогодні сам собі не належав, я сьогодні підкорився іншій силі, більшій за мене й могутнішій, отож поплентався слідом за тими дівчатками, але вже так, щоб вони мене не помітили, – не міг я, ну просто не міг не додати до свого знаття про Юліану ще й такого важливого факту: де вона, ота мала чарівниця, живе? Дівочий гурт, у міру того, як простували вони по дорозі, зменшувався, одна а чи друга відколювалася від юрби і зникала або в завулку, або в дворі. Я йшов за ними віддалік, аби тільки не втратити їх із визору, бо почуття остороги знову жило в мені – вивідачем бути мені не новина. Нарешті з усього того гурту залишилося їх дві – одна зелена пляма, а друга брунатна; вони брьохались у снігу, вряди–годи щось вигукували, і мені дивно стало – ну який я можу мати до них інтерес, адже вони ще зовсім діти, порівняно із моєю сірою дорослістю. Але мій інтерес од таких старечих резонів не пропадав; мій інтерес – щось од мене незалежне!