Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Отже, вони з батьком мали свою таємницю, про яку я ані здогадувався, отже, й тихий плин нашого спільного життя був тільки моєю оманою. Щось батька в нашому домі й нашій сімейній спілці не задовольняло, щось його гнітило, щось у них перед цим знову відбулося, знову виникла гостра непогодженість: гірко було те, що я в цих їхніх змаганнях до уваги не брався. Ще минулого року в батька знайшли якусь ниркову хворобу: мати тоді затурбувалася, почала бігати до бабок–знахарок, варила якісь зілля і поїла ними батька. Знову в нашому домі з'явилася медсестра Марина Карпівна, материна подруга, якої батько терпіти не міг. Мати варила йому окремі страви і стала до нього ніби й лагідніша; я вже навіть думав, що ця хвороба зблизить їх, що вже не чутиму я гострого материного вереску, а вона запалювалася від дрібниць. І справді, кілька місяців по тому вони жили, ніби голубки; мати перестала на нього кричати, а він, як і раніше, залишився спокійний, хіба спалахував у його зорі вряди–годи отой сивий вогник, але той сивий вогник у його очах я любив. Саме в такі хвилини уділяв більше уваги й мені, брав мене на прогулянки (мати на прогулянки не ходила ніколи) і вів довгі задушевні бесіди, а я питав у нього всяку всячину. Але вони мали свою таємницю і досить майстерно мене дурили. Останніми місяцями я перестав забирати батька після репетицій, хоч мати мене кількаразово й просила про те…

– Що ж робитимем, синку? – покірливо спитала вона, дивлячись на мене болющими очима.

– А що можемо зробити?

– Коли ти не забереш його звідти, то ніяка сила його не забере, – сказала тим‑таки голосом мати.

– А чому я? – спитав роздратовано. – Чому не ти?

Мати опустила голову, сльози знову покотилися з її очей. Надто уже вірила вона в мою силу, вельми на неї покладалася. На силу того, в кого її ані на мак!

– Ще тільки дві години, як його нема, – сказав я так само роздратовано. – Чого ти розводиш паніку?

Зітхнула і з тією ж таки покірливістю пішла на кухню. Ні, вона не розкаже, що в них відбулося. Ні, не пояснить, чому так твердо впевнена, що батько сьогодні не прийде, – очевидно, він якось сповістив її.

Завтра мені буде не до школи. Завтра знову змушений буду ставати нишпоркою і вистежувати, де знайшов собі криївку батько цього разу. Ясна річ, що не під мостом. Отже, й Маруська, що сповістила про неї мати, мала таки існувати. Повинен розшукати той дім, але чи вистачить у мене порожнього, як висушений гарбуз, сили, щоб і цього разу привести його додому.

Мати поставила на стіл картоплю й миску з моченою в огірковому розсолі вареною капустою. Капуста лисніла від олії, що нею була полита, а картопля прохолола й задубіла. Але я їв її мовчки, не виявляючи претензій. Не дивився на матір, хоч чудово відчував: зорить на мене.

– Так що, синку? – спитала вона, і це був не наказ і не прохання – це було покірне очікування мого рішення.

– Звідки ти довідалася про ту Маруську?

– Довідалася, – відвела очі мати. – Хіба важко?

– Де вона живе?

– Десь на Трипільській.

Трипільську вулицю я знав – це було недалеко. Звідтіля розгортався чудовий краєвид на Кам'янку, скелі й гори. На Долину Джерел, як її називали.

– Сьогодні ми його почекаємо, – сказав я, понуро доїдаючи задубілу картоплю. – Завтра я за ним простежу.

– Простеж, синку, – поспішливо підхопила мати. – Тебе він послухає.

– Але завтра в мене важлива контрольна робота, – так само похмуро сказав я.

– Та вже пропустиш… Нечасто в нас таке буває.

Я встав і потягся. В тілі й досі стояв холод що його набрався, брьохаючнсь у снігу. Ні, цього холоду я ще більше набрався тут, де хотів відпочити, заживши тепла й миру. Немає в моєму домі ані тепла, ні миру. Є тільки оці сльозливі, благальні материні очі і є моя глибока, як ніч, самотність. Я стояв, закутий у сірий залізний риштунок, але квітучої вишні за ним не було. Була тільки сіра порожнеча, в яку маю опуститися, ніби в сон.

Але спати було ще рано. Тому я взяв книжку і ліг на застелену постіль, ніби почитати. Лампочка над головою ледве жевріла, мати економила, і в нас у домі світилися вони на 25 ват. Я вже давно відчував, що в мене після читання починає різати очі; здавалося, що й бачити я став значно гірше, але поки що уваги на це не звертав. Сидів у ліжку, дивився в книгу, але літер не бачив. Натомість слухав хугу за вікном, і мені знову уявився мандрівник на порожній, засипаній снігом дорозі. Він бреде, опустивши голову, й навколо крутяться снігові вихори. Крутяться білі колеса, але кінь та візник у тій прозорій кареті один і той самий – мій батько. Він іде, забувши про свій дім, забувши про мене й про матір, і з нього насміхається хуга, адже в таке бездоріжжя тільки безумні виходять на дорогу. Отже, в батька немає вибору; не під міст же він піде ночувати – змушений постукати в якесь вікно. Але кому він потрібен, бездомний, самотній і замерзлий? Отож він іде й перебирає в умі знайомих. Не всіх, а тільки самотніх, як і сам. Бо тільки самотній може відгукнутися на обережний стукіт його закоцюблих пальців, тільки самотній відчинить йому двері, власне, не просто самотній, а самотня. Отож він і звертає до тих шибок, за якими сидить, щось в'яжучи чи шиючи Хтось жіночої статі. Хтось мені невідомий, але кого я напевне маю знати в лице. Переді мною виникає кін, на якому носяться танцюристи. Навколо мете хуга, але танцюристи не зважають – топчуть і топчуть поміст, ойкають і погукують; чоловіки загонисто вибивають дріб і витинають колінця, а жінки пливуть біля них павами. Мене цікавлять зараз ці пави, і я перепускаю їх одна за одною, ніби якийсь огляд чиню.