Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

І ось вона залишилася сама: зелена плямка на білому полі, єдине дерево серед пустелі, бо і я зі своїм білим цвітом – дитина тієї ж пустелі. Не вишня я, а радше морель, що цвіте, не вибивши листя; і ми в цьому світі раптом залишилися на самоті; між нами – прозора стіна, молекули якої – оці застиглі в повітрі сніжини; стіна, через яку, здавалося б, неважко й перейти, але тим більше – неперехідна.

Маленька зелена постать дереться по крутосхилу – маленький зелений жучок, який майже втопивсь у густому сутінку; я ледве–ледь його розрізняю. Ось жучок посковзнувся і поїхав на всіх чотирьох униз. Він вражено озирається, але я стою за деревом, я тінь од того дерева і зовсім не сміюся з отієї смішної пози зеленого жучка. Зелений жучок знову дряпається на крутосхил, і вдруге йому не вдається – є золота нагода перестати бути тінню дерева, вийти із його стовбура і тому зеленому жучкові допомогти. Але вчинити так у мене бракує мужності, хоч моя вишня чи морель за крицевими риштунками цвіте. Не маю права зраджувати себе, адже я тому жучкові сьогодні не раз потрапляв на очі. Ліпше залишуся тут, серед білої пустелі самотнім, засипаним снігом деревом, холодним деревом, тужним деревом, ніж викажу себе, адже я за тим жучком підглядаю.

Тоді на версі крутосхилу з’являється чорна постать. Вона впевнено сходить униз, бере жучка за руку, і вони дряпаються на гору разом. Вони видряпуються під схил і на якусь мить завмирають на верхівці, щоб зникнути мені з очей. Тоді я щосили біжу вниз, у яр, щоб вигнатися під гору, яку ніяк не міг подолати зелений жучок. Виганяюся під схил без утруднень і задихано зупиняюся. Тут вулиця і горить ліхтар. Від нього ненабагато видніше, бо навколо сяє сніг. Навколо все горить білим полум'ям, а садки коло хат цвітуть. Покриті крижаним цвітом, але без жодного листочка, сади оці – як моя сьогоднішня пристрасть.

Стою й дивлюся, бо ноги мої вкипіли в землю. Ота чорна постать, яка вивела зеленого жучка під гору, – барилькуватий чоловік. Він веде зеленого жучка за руку, і той жучок, задерши голівку з опушеною шапочкою, щось йому розповідає. Вони зупиняються біля двору, чоловік відчиняє хвіртку, і малий зелений жучок біжить по прочищеній доріжці. Вікна хати, до якої жучок біжить, палають. Чоловік бере в руки широку диктову лопату і починає відкидати сніг. Зелений жучок обмітає валянці віником. Одчиняє двері і ховається з мого зору, а в дворі залишається барилькуватий чоловік, який моторно махає лопатою і жбурляє сніг за паркан.

Я стою, облитий холодним світлом ліхтаря, з неба на мене спадають і осідають сніжини, я перетворююсь у снігову бабу; хтось вийде з двору, може, цей чоловік, і всуне мені в руки мітлу, а на місці носа всадить жовту морквину. Надягне мені на голову старе, побите відро, а замість очей припасує вуглики. І я стоятиму тут, доки не мине моє здивування, а може, й ураза. Адже хату, в якій сховався зелений жучок, я знаю. Адже саме тут ми збиралися рік тому з Пепою побити вікна. Адже цього чоловіка я і батько мій маємо за свого лютого ворога і уже помстилися йому кожен у свій спосіб.

– Прощай, Юліано, – шепочуть мої скрижанілі вуста. – Прощай, моя любове, ти тривала один тільки день!

Але я ще не випив того дня своєї чаші гіркоти до дна, бо такі вони часом приходять до нас, дні, яким немає кінця. Йшов додому поволеньки і вже не роздивлявся зачаровано навколо, бо зачарованість моя померла. Вітер дув мені в обличчя і сік сухим снігом, тихий снігопад сам по собі перетворивсь у завірюху. Стало мені холодно, щипало вуха, і я спустив вуха шапки. Брьохавсь у снігу, і вже не хотів якнайшвидше доскочити додому – ні про що там було мені мріяти. Там, удома, мене мав зустріти той‑таки Будень, який заводив мене сьогодні у школу; заведе мене сьогодні й у рідний дім. Я видерся на мостовий схил, але не зразу, а з'їжджав кілька разів, зовсім так само, як ота дочка нашого ворога: сили вже в мене не було. Але на насипі не з'явилася чорна батькова постать, не взяла мене, малого і збезсилілого, за руку і не повела додому: мусив добиватися туди самотою. Мене взяло зло, я розгнівався й таки видерся на крутосхил. Міст був порожній, горіло два ліхтарі, і в їхньому світлі хутко носилися, як білі нетлі, сніжини. Мені назустріч ішов закутаний у кожуха до п'ят, у спущеній шапці–вушанці, з шиєю, обмотаною картатою хусткою, Рочінь. На шапці в нього лежала друга шапка – снігова.

– Чого лазиш? – тонко закричав він на мене. – Чого вдома не сидиш?