Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Але мати не дала мені передивитися ті обличчя. Рипнули двері, і вона зайшла до мене, трохи винувата й зігнута, з тими‑таки покірними засльозеними очима – прийшла й сіла на стільця біля ліжка.

– Бачиш, – сказала вона, – сьогодні в нього особливий день. Сьогодні він став вільний од свого боргу. Тепер ми йому непотрібні, отож він і дня не став чекати…

Щось таке чудне вона говорить, щось таке штучно намислене – не розумію її мови.

– Бачиш, – уперто пояснює вона, – це тільки я така дурна, що тримала його безгрошівного, тягла лямку, зі шкури вилазила, щоб він міг оплатити свою глупоту.

– Навіщо таке говорити, мамо? – питаю я, бо її резонів сприйняти не можу. Блідо світить двадцятип'ятиватна лампочка, від того нікчемного світла материне обличчя старе й недобре, а за вікном січе снігова хуга.

– Знайшов дурну, яка терпіла всі його коники, – вперто продовжує мати. – Бо та, до якої він пішов, його коників не терпіла б. Та й непотрібний він їй був, коли в нього вітер у кишенях гуляв. Отож він і дня не чекав, звільнився від боргу і відразу ж про нас забув…

Вона знову заплакала. Ні, ця її логічна побудова була навіть не на піску збудована, а на гніві, на болі ураженого серця; вона дико фантазує, моя мати, бо їй хочеться переконатися, що мій батько – негідник. Більше того, переконати в тому й мене, бо завжди мала мене за свого союзника і хотіла від нього відвоювати. Але химерне це було відвоювання: від батька я ласку знав, а від неї ні; не вміла вона пускатися, як батько, в довгі цікавлющі розмови; робила свою жіночу роботу в домі і вважала, ніби цього досить, аби завоювати моє й батькове серце.

– Так про нього кажеш, – мовив я, ледве стримуючи обурення, – ніби він негідник…

Мати поставила супроти мене великі очі.

– А хіба ні? – спитала тонко. – Хіба чесний чоловік так себе вестиме? Хіба чесний чоловік кидатиме сім'ю напризволяще? Я йому, як болячці, годила, і от що дістала! Мені розігнутися не було коли, і от яка мені дяка! Все його кудись із дому тягло! Оті танці–манці, гульки, отой вітер у голові – все його кудись рвало; не любив він нас, синку!..

– То навіщо його повертати назад? – немилосердно спитав я.

– Як так? – аж здригнулася мати. – Як так не повертати? Що ти говориш, сину?

Ні, її логіки я збагнути не міг. Її мета була припнути батька до нашої хати, до шевського стільця і щоб він, як і вона, не розгинав спини. Щоб вони обоє не розгинали спини і щоб ніколи не знали ніякого просвітку. Краєм душі розуміла, що батькові цього мало, отож ходила з ним у кіно й театр, хоч і тут завжди бурчала, що то навряд чи потрібні витрати. Бажала, щоб він став рабом цієї хати й родини, бо рабинею хати й родини була сама. Все, що виходило поза це розуміння, було їй вороже. Ось звідки її ненависть до батькових танців–манців, хоч батько на танці–манці ходив лише раз у тиждень. Тобто, танці–манці були світом для неї чужим, який міг би легковажного, на її думку батька забрати від хати й родини, то був світ із квітом; вона ж уперто плекала світ без цвіту.

Мені навіть здається тепер, коли роздумую про ті часи, що світ без цвіту – це була єдина форма існування, яка повністю задовольняла її душу, і саме проти цього бунтувався батько. Адже в його душі, як і в моїй, весь час запалювалося якесь світло. Бо в нього, як і в мене, в очах жевріли сиві вогники, тобто ми ніколи не забували про широкий зелений світ, про щось незвідане, казкове, щось таємниче, ясне; ми хотіли хвилюватися, кудись іти, щось шукати, щось у собі і в людях відкривати – туга за казкою нас з'їдала. Кожен із нас будував у хмарах білі палаци, і хоч ми чудово знали, що ніколи нам у тих палацах не поселитися, але вони мусили вряди–годи оживати перед нашим зором.

– Мамо, – сказав я гірко, – от ти говориш, що він сякий–такий, що він веде себе негідно, що він недобрий, що тобі життя з ним – мука…

– Я не казала, що мені життя з ним мука, – обірвала мене мати. – Але коли чоловік зв'язав себе сім'єю, він мусить жити для сім'ї.

Ні, ми не знаходили з нею порозуміння. У неї є один бог, одна святиня – дім і все, що сюди належить. Служить тому богу, як уміє, тобто, вкладаючи всю свою силу, а втіхою й моральним задоволенням для неї стає те, що кінці з кінцями ми таки зводимо. Моральною запорукою сталості її світу чи світика, стало те, що він непідвладний змінам; підоснова ж її спокою – відданість тому божку не лише її, але й інших членів родини. Все інше, не належне до цього світу, – зайве і має, на її переконання, відтинатися; більше того, саме їй треба вести за те непримиренну боротьбу.