Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Очевидно, сьогодні мені треба було учинити інакше. Повірити материній інформації і піти відразу ж на Трипільську, дочекатися його там. Але там я змерз би не менше, адже батько до свого нового прихистку не поспішав. Добре було б зараз пробігти ся, але боявся згубити його з визору. І мав рацію, бо він знову завернув у якийсь двір. Це було щось зовсім нове: про те, що в цьому дворі живуть батькові знайомі, я не відав. Але тут жив мій однокласник Вітька Кравчук – до речі, його батьки на взуттєвій фабриці не працювали. Але вони колись замовляли в батька чоботи, отже, в контакті з ним були. Я вирішив, що менше п'ятнадцяти хвилин батько тут не затримається і вирішив розігріти собі кров, що вчинити конче було треба: в мене вже цокотіли зуби. Я звернув в один із численних мальованських завулків і, вергаючи сніг, побіг. Я біг, і переді мною мигали червоні пасмуги; тіло моє почало покриватися потом, але вітер, що залітав під благеньке пальтечко, миттю здобуте тепло забирав. Інстинкт підказав мені, що пора й повертатися, я різко розвернувся, збудивши за парканом якогось пса, і той залементував мені вслід. Вергав валянцями сніг, повітря в грудях не стачало, але не спинявся, доки не досяг кінця завулка, звідси, з‑за рогу паркану, добре проглядалася вуличка, по якій мав іти батько. Його постать побачив удалині: у Кравчуків він і справді довго не затримався. Щоб іти на Трипільську, він міг би звернути до кар'єру, коли вже пішов цією дорогою, а ще зручніше було податися через Подільський міст, але він увіч простував до мосту Чуднівського, тобто нашого. Тільки тепер я збагнув цю очевидну істину, тим більше, що й до кар’єру батько не звернув. Отже, він повертався додому, отже, й моя стежа за ним ні до чого. В якийсь мент я хотів його наздогнати, бо навіщо оці мої хови, коли повертається він додому. Але щось мене стримало; коли б хотів повернутися додому, навіщо плутав свій слід? Не для того ж, щоб погратися зі мною в шукачів та розбійників – не того я вже віку!

Батько й досі вів себе сторожно. Озирався і на цій вулиці, де не було дерев, а тільки електричні стовпи, ховатись мені було важче. Тому я відпустив його на більшу відстань, а сам, вирвавшись з‑за стовпа, на найбільшій швидкості перебігав до стовпа сусіднього. Це мене трохи й зігрівало, але й засікти мене було легше. На схилі гори, по якому треба було спускатися до мосту, ліхтарів не було, не було й стовпів, тільки горбки, і я мусив падати в сніг, ховаючись за ті горбки, батько й тут озирався. Він спустився до мосту, і я побачив його високу замислену і, здається, печальну постать, яка рухалася вздовж дерев'яного перила. Я на міст не пішов, бо конче потрапив би на очі Рочіня, а майнув під міст, де вирішив перебратися через лід. Але мене чекала несподіванка: течія підмила неміцну кригу, і я провалився, набравши у валянці крижаної води. Ноги мені обпекло різким холодом, я вискочив на лід, але знову провалився. Річка була неглибока, не сягала й колін, але й цього було досить. Нарешті я вискочив на твердий лід і помчав щосили додому – згоден уже був наштовхнутися й на батька. Але ніде його не побачив, батько зник, ніби й не було його. Тоді я упевнився, що він уже вдома, і загрюкав щосили обома кулаками в двері. На ганок вискочила перелякана мати.

– Батько вдома? – спитав навпрямець.

– Ні, – прошепотіла вона. – Що сталося?

– Я в річці провалився! Дай мені перевдягтися, і я побіжу!

– Нікуди ти не побіжиш! – мати схопила мене за руку і втягла в хату.

Мої валянці обледеніли, мати шпурнула мною на стілець і миттю стягла з мене мокре взуття. Мокрі онучі тонкими млинцями попадали на підлогу, штани також були мокрі – нижче колін. Я скинув їх, і мати погнала мене в ліжко.

– Ну, чого гарячкуєш, – сказав невдоволено. – Я б його ще наздогнав.

– Хай під ним земля западеться, – з серцем сказала мати. – Бігом у ліжко – зараз я тебе розітру…

Але я не поспішав. Не поспішав, бо якось більно чи солодко мені стало: ніколи ще мати так біля мене не упадала. Повільно рушив у свою кімнату, а за мить туди примчала з якоюсь спиртовою настойкою мати і почала натирати мої ноги сухою жорсткою рукою. Настій пряно запах, очевидно, в спирту мочився який цілющий корінь, який настояти їй порадила Марина Карпівна – знавець усього навколишнього зілля; я подумав, що батько йде зараз по засніженій порожній дорозі й тихо підсміюється, адже цього разу мене перехитрував, заплутав сліди й може спокійнісінько повертатись у місце свого нового схову – ніхто ніколи тепер про нього не довідається.