Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Місія моя – привести його до того дому, на порозі якого сидить моя мати, а не подоба її; місія моя – посадити біля того дому білу вишню; місія моя – вчинити так, щоб не сніг покривав землю біля дому, а цвіт. І я гукаю в білу пустелю, посилаю свій погук та клич; а в очах у мене розростається три сонця, три кулі, на які розколено мій світ – хай там що, а все намислене я таки здійсню! Бо в мене сили в грудях – не переміряти, в мене любові в серці – не вихлюпати, в мене впертості духу – не подолати!

– Що тобі, синку? – схиляється мати і кладе мені на лоба холоднющу долоню.

– Я, мамо, вже його покликав, – шепочуть мої вуста. – Завтра, мамо, він до нас повернеться.

– Повернеться, синку, повернеться, – печально каже мати. – Був би він нелюдом, щоб не повернувся.

Я розплющую очі й дивлюся на свою матір. Вона смутна, але спокійна. Всовує мені до рота якусь таблетку і дає залити рештками молока.

– Все добре, – кажу я їй лагідно. – Іди спати!

– Ще трохи біля тебе посиджу, – відповідає мати.

– Мені ріже від світла очі, – мовлю я, і це правда.

Вона зітхає, встає, іде до вимикача, і ми поринаємо в темряву. «Коли батько й досі стоїть біля наших вікон, – думав я, – він зрозуміє, що стояти отак далі годі. Треба або постукати, або йти геть».

Я надто впертий і звик все замислене виконувати. Батько рушив від нашого дому геть, а я вже не можу влежати – аж перегрівся в цьому ліжкові. Мати пішла спати, отже, можу тихцем вибратись із дому і майнути батькові вслід – вмію виходити з хати так, що за мною і двері не рипнуть. Я в майці і трусах, і мої босі ноги зовсім не відчувають студені снігу, по якому ступаю. Дме крижаний вітер, і мете віхола, але моє оголене тіло від того ще більше пашить, ніби віє це не зимовий, а тропічний вітер. Батько швидким кроком іде під Чуднівську. Біля високовольтної будки, якраз там, де водогінна колонка, він звертає в бік базару. Підіймається на горбок і озирається. Але мене він не бачить, віхола засліплює очі. Він, здається, також змерз, тому йде швидко, майже біжить. Мені, роздягненому, бігти за ним зовсім легко; ні, не позбудеться він переслідувача й вивідника. Він простує повз зачинені кузні і повз дім, де до війни була міська вбиральня. По війні якийсь дядько переробив її на хату, і вже зараз навколо того дому–вбиральні пишно росте сад. Цей сад цвіте, бо віти яблунь, слив та груш білі. Батько пробігає підтюпцем повз будку, де продають гас, біля цієї будки я не раз і не сто простояв у довжелезних чергах. Батько перетинає простір між базаром і критим ринком і виходить до вулиці Шолом- Алейхема – тут і зараз працює механічний млин. Чути, як стугонять жорна, і в повітрі висить тонкий запах свіжопомеленого борошна. Мені здається, що сніг, який мете мені в лице, і є розсіяним борошном. Батько збігає крутою вуличкою на Поділ і спішить до хати, котра стоїть на болітці. Довкола тієї хати влітку виростає буйна трава й очерет, а зараз болітце під кригою. Батько минає ту хату і майже вибігає під гору у вузький завулочок. Я вже знаю, що його шлях напевне до Трипільської вулиці, і цей мій здогад правильний. Батько захекався, він уже біжить не підтюпцем, а щосили. Хоче втекти від тіні, босої, в трусах та майці, але йому це не вдається. Я мчу за ним, не торкаючись землі ногами, і не відстаю ані на крок. Біля Трипільської батько переходить на ходу – повітря зі свистом виривається з його грудей. Зупиняється, щоб заспокоїтися, і я зупиняюся також.

– Пішли додому, – кажу йому я.

– Ні, – відповідає батько дихавично, він ще не відсапався. – Вона мене образила.

– Все одно ти повернешся, – кажу.

– Може, й повернуся, а може, й ні, – відповідає.

– До кого це тут пристав? – питаю.

– До такої, котра мене не обража, – відповідає.

Заходить у двір і стукає у темне вікно. Вікно відразу ж спалахує світлом. Він підіймається на ганок і чекає, поки йому відчинять.

Я стою босий у снігу й мовчки чекаю. Риплять у глибині дому двері і брязкотять засуви. Світло проливається в щілини, а коли двері розчиняються, я бачу в сінях жінку, як дві краплі води схожу на мою матір.

– Чого так пізно? – каже вона зовсім таким, як у моєї матері, голосом. – Уже думала, не прийдеш.

– Вибач. Маріє, – сказав мій батько винувато. – Я таки справді сьогодні у тебе не ночуватиму. Річ у тім…

– Річ у чім? – питає строго жінка.

– Річ у тім, що за мною прийшов син…

Батько повернувся через два дні, в неділю. В мене й досі стояла висока температура, але вже не марив. Почув, як вдарили сінешні, затим і хатні двері – хтось зайшов. Мати була вдома, але до того, хто зайшов, не подала й звуку. Той, хто зайшов, роззувався, я почув, як грюкнули об підлогу чоботи, і тої хвилини мені почулося: по хаті розійшовся знайомий, трохи терпкий запах батькового тіла. Захотілося зірватися на ноги і вискочити до вітальні, але мусив лежати, прикутий до ліжка, бо таки справді був до нього прикутий.