Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Отак непомітно й просто я здобув собі приятеля і виявив кілька дивовижних для себе речей. Владек і справді був із старої інтелігентської родини, але мати його працювала касиркою, тобто Владек, як і я, жив бідно. Фортепіано їм дісталося ще від діда й баби, але жили вони в тісній однокімнатній квартирі звичайної міської коробки. Батька у Владека не було, а на мої розпити про нього відповідати він не захотів. Більше того, Владек, як і я, не мав жодного приятеля, а з вуличними хлопцями, як і я. не знався. Отже, цей красень, розумний, талановитий, розвинений, був так само, як і я, самотній, і це мене раптом переповнило зворушенням. Чудні речі можуть відбуватись у світі: ми вчились із Владеком поруч вісім років і не помічали один одного. Не помічали нашої схожості та спільних зацікавлень – були ніби у скляні кулі загнані. Зрештою, до мене Владек почав приходити не зі своєї ініціативи, а з обов'язку. Мій батько пішов у школу і попросив, щоб приносили мені шкільні завдання, оповівши про мою хворобу. Наша класна керівниця скликала збори й постановила, щоб клас не покидав мене в біді. До мене однокласники завалилися після того ледве не всі на чолі з класною керівницею, був з усіма і Владек Шарий. Наступного разу прийшло до мене однокласників удвоє менше, а третього – всього три. Однак завжди з ними був Владек. Згодом приходив тільки він, а ще навідувалася часом Олена Артамонівна, моя вчителька математики. Та вона була доросла, і ми з нею небагато про що могли розмовляти. Але я любив, коли вони в блідому світлі двадцятип'ятиватівки балакали з матір'ю про те, як варити варення, про консервацію грибів, соління огірків та капусти і всілякі такі домашні речі. Слухав спокійний грудний голос Олени Артамонівни, і мені пахло полуницями, свіжою капустою, коли в хаті йде шаткування, смаком капустяних храпанів – пахло затишним домом.

Одного осіннього вечора, коли спадали сутінки, я стояв біля вікна, загорнувшись у ковдру, бо мене раптом потягло до нього. За шибою полум'яніли дерева, сутінок і мої зіпсовані очі робили їх кудлатими – ніби барвисті шатра; мені здавалося, немов крізь шпари у вікні проникає до мене солодко–гіркий дух паленого осіннього листя, а може, це пахла ота тиха, смутна й засерпанена осінь; раптом захотілося вийти надвір, хай і в капцях на босу ногу і закутаним ковдрою, пройти по стежці, засипаній листям, почути, як шарудить воно під ногами, вдихнути на повні груди тлінної прохолоди і раптом відчути, що цей світ прекрасний, що твоя хвороба минула, що ти вільний блукати в кошлатому, барвистому морі скільки заманеться, що на тебе раптом подивилася великими чудовими очима дівчина, яку продовжуєш любити куточком закутого в кригу серця, що та дівчина рушила до тебе назустріч по тій‑таки засипаній листям стежці, і ви не поспішаєте зійтися, бо хочете йти й дивитись одне на одного, адже зійтися вам – це конечність. Я вигадав собі оту дівчину і назвав її гарним і теплим ім'ям Юліана; ми з нею зійшлися і стали, дивлячись одне на одного, бо я вже зовсім не той, кого прозивали Мавпою, душа в мене широка й велика, і виріс на метр сімдесят п'ять, і тіло в мене співає, налите юною дужою силою.

У цей час я й побачив Олену Артамонівну, а біля неї незнайомого чоловіка, який ніс схованого у футлярі якогось музичного інструмента. Той чоловік високий і худий, а на місці очей у нього поблискували скельця справжнього пенсне. У нього пишні, чорні з підвусниками вуса і коли він щось говорив Олені Артамонівні, ті вуса смішно ворушилися – йшли вони від хвіртки до нашого ганку. Я стрепенувся й миттю був у постелі, і серце в мене забилось і закалатало, бо незвідь–чому схвилювався. Тоді в нашій вітальні раптом зарокотів чудовий оксамитний бас. Такий бас, що я подібного зроду–віку не чув, а ще за мить розчинилися двері, і в них увійшов із усмішкою батько, який нещодавно виписався з лікарні, зайшли гість, мати моя й Олена Артамонівна, і той бас зарокотав уже в мене в кімнаті:

– А де це той, що хворіти надумав?

Я сидів у постелі, як миша, малий і нікчемний, і дивився широко розплющеними очима, а гість раптом смикнув переніссям, і пенсне впало йому на груди, повісившись на шовковому шнурочку, причепленому до вуха.

– Здоров, козаче, і не лякайся, – пророкотів бас. – Прийшов до тебе той, що через оцю штуку, – він змахнув футляром із музичним інструментом, – бандуристом став.

– Стривай ти зі своєю бандурою! – вигукнула за його спиною Олена Артамонівна. – Дай спершу словом перекинутися.