Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Тепер я й справді можу відпочити. Це зовсім не означає, що мій світ перестав бути розколений на три частини, але дві з них я зумів сяк–так стулити. Той високий і гарний чоловік, що самітно брів по дорозі в третій кулі, той, у якого в очах світяться сиві вогники, став на горбі й дивиться у долину, де сонце освітлює білостінний дім. Він повертається туди, хоча те, задля чого покинув його, у світі не віднайшлося. Але скільки можна блукати в білій пустелі, в якій вряди–годи лунає печальний і тривожний погук. Той погук і пригнав його на цей горб. Добре знає, що біля того дому не росте біла від цвіту вишня і що він посадити й виплекати ту вишню не зуміє. Але він туди повертається, бо переконався: тільки тоді перестане лунати той печальний погук, від якого стогне в грудях і нівечиться серце. Вік утомлений і впокорений, а сиві вогники в очах погасли. Він сам погас, а плечі його згорбилися. Щоки покрила сиво–чорна щетина, і ніхто його вже красенем не назве.

– Я, Раю, – каже він жінці, котра сидить на порозі дому, жінці–будівниці, – втомлений і хворий. У мене, Раю, вже немає сили з тобою змагатися.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго каже жінка. – Дивися, сиве волосся вже пробивається, чи ж не пора стати дорослим?

– Пора, Раю, – каже він, стомлено сідаючи на ганок побіч жінки. – Мені вже й справді скоро прийде пора…

– Не мели дурниць! – гостро відказує жінка. – Менше б шлявся!..

– Будь певна, Раю, – тихо й сумно проказав батько. – Коли піду втретє, то вже не повернуся…

Цей розділ короткий, бо в тому році в мене жодної історії не склалося. В ньому були тільки деякі події, а ще мої мрії й марення. Річ у тім, що того року я пережив першу атаку ревматизму, що дало мені ускладнення на серце. Терпіти не можу балачок про хвороби, але та напасть приклеїла мене до ліжка на півроку. Температура в мене не спадала, але голова була ясна. Днями й вечорами я читав – книги мені пакунками приносив із фабричної бібліотеки батько. Він перестав відвідувати танцювально–вокальний ансамбль (на велике задоволення матері) і якось одразу постарів. Навіть розмови його зі мною стали апатичні й нецікаві. Але до мене заходив частенько і часто біля мене мовчки сидів. Я в цей час не відривався від книжки, але мені була приємна його присутність. Кілька разів за цей рік він лягав у лікарню, і тоді наша хата порожніла й ставала глухою. Мати розривалася між роботою, доглядом за мною й біганням у лікарню, але це на шкоду їй не йшло. Навпаки, ніби помолодшала, погарнішала, адже все тепер у домі улягало її волі. Я страждав од батькової відсутності подвійно; одне, що скучав, а друге, ніхто мені не приносив книжок.

– І не треба тобі ніяких книг, – безапеляційно казала мати, – тільки очі псуєш.

Але очі в мене вже були зіпсуті. Світ на відстані став мені каламутний і розмитий, а двадцятип'ятиватна лампочка різала очі. Але мати й не подумала замінити лампочку на потужнішу; батько тепер заробляв мало, від підробітків відмовився, а її зарплатня на пошті була мізерна. Отож цілими днями я сидів у хаті сам, коли не було батька, то й без книжок, і мені тільки й залишалося, що пильно готувати уроки, а у вільний час загортатись у ковдру і дивитись у вікно. Уроки мені приносив Владек Шарий, бо й жив він од мене найближче – більшість із нашого класу були жителями Мальованки та Корбутівки, місця од моєї хати віддалені. Владек приходив перед школою (ми все ще були на другій зміні) і тільки інколи ввечері. Раніше між нами було щось на зразок змагання, бо ми тільки двоє в класі вчилися відмінно. Мене цей хлопець навіть дратував. Завжди ошатний, з бездоганною стрілкою на шерстяних штанях (всі ми носили штани кортові), в оксамитній у смужечку бо бочці, з білою сорочкою під тією бобочкою, тобто біля шиї випускався білий комір, з чубом, охайно зачесаним назад, – мав вигляд маминого пестунчика. Був гарний якоюсь холодною вродою і так само, як я, страшенно любив читати. Вранці він єдиний із нас відвідував музичну школу, і я знав, що в нього вдома є фортепіано. Це мене заворожувало, бо то був світ для мене заказаний. Уявляв цього хлопця у старовинній, з високими стелями кімнаті, покритій чудовими ліпленнями за гарним старовинним інструментом, бачив його білі довгопалі руки, які вільно ходили по білих і чорних клавішах; уявляв, як надихається його гарне обличчя: трохи горбоносе, довгообразе, з маленькими шляхетними вустами; очі у Владека – барви криги, яку щороку витягували на лід кригозаготовлювачі – все це було щось зі світу казки. Чи не тому я попросив батька, щоб провів мені в кімнату радіо і, загорнувшись у ковдру, слухав музику й літературні передачі. Слухаючи музику, уявляв залиті сонцем луги, огріту промінням воду і чув прозорий хлюпіт струмків, котрі витікали з джерел. Бачив лісові стежки, на які загиналася трава, бачив поля, квіти й чув дзвін жайворонка; вдихав у груди запах чебрецю й м'яти. У мене, очевидно, був непоганий музичний слух, бо я запам'ятовував з музики цілі шматки і якось, коли заговорили із Владеком про музику, я непомалу вразив його своєю музичною ерудицією. Але я мав і якийсь музичний гандж: міг прослухати в собі цілі музичні партії, але коли хотів їх відтворити, мелодія ніби кудись зникала, тобто я був ніби німий, але не глухий.