Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Є один вірш у Володимира Кобилянського, – сказав повільно. – Про осінь. Той Кобилянський помер зовсім молодим, але яка це тонка і вишукана була душа. Так от, пишучи про осінь, він сказав: «Краса переходу – найвища краса!» Ми ішли з Оленою Артамонівною до вас, і я декламував їй цього вірша. Ви любите поезію, юначе? – повернувся він до мене.

Я зніяковів, бо якось не задумувався, чи люблю поезію. Ту поезію, що ми її вивчали у школі, навряд, а чи існує інша якась поезія?

– Ясно, – сказав Андрій Андрійович. – Що таке поезія, ви поки що не збагнули. Принесу вам одну книжку, то давня й дуже цінна книжка: декламатор «Сяйво». Але читайте її спокійно й повільно. Коли дійде до вашого серця, буду дуже радий.

Сказав це тихо й сердечно, і його рокітливий бас уже не заповнював моєї сірої кімнатки, як то кажуть, по вінця, зате проник у мене, і я раптом відчув, що зараз має щось відбутися, якесь особливе свято, що його я й не переживав іще. І справді, бандура злетіла йому на коліна, ліва рука обхопила гриф, він схилився, звісив вуса, і струни раптом заговорили тихо й ніжно, срібно й прегарно. І він почав співати, але не про осінь, а про весну. Про хвору дівчину, яка відчуває весну за шибками своєї кімнати і яка просить, щоб принесли їй пролісків. «Пролісків, пролісків хай принесуть!» – ридав чудовий голос Андрія Андрійовича, і я раптом побачив, що мати моя плаче; ні, не так плаче, як тоді, коли виникали незлагоди з батьком, а плаче, як б сказав, прекрасно. Раптом побачив у її обличчі не бачену досі красу і здивовано збагнув, чому батько з усіх жінок світу вибрав у дружини саме її; її великі очі сяяли, зморшки розгладилися, лице стало добре, смутне і трохи таємниче. Вона була гарна моя мати особливою красою: ні, не була схожа на свої дівочі фотокартки – тут з'явилося те, чого не здатен передати жоден фотоапарат. Я помітив ще одну річ: батько мій у цей сокровенний мент дивився не на співака, а таки на матір, і нерівні рум'янці знову повернулися йому на обличчя, а в очах засвітилися знайомі сиві вогники. Одна тільки Олена Артамонівна сиділа спокійна, їй, очевидно, доводилося слухати цю пісню не раз. Але й на її обличчі застигла м'яка задума, а вуста тонко й гарно всміхалися – ось яке дивне свято вона мені подарувала! Це все я бачив і спостеріг кутиком єства – вся решта мене була заполонена тим співом, тим болем, яким так дивно бринів густий голос Андрія Андрійовича. Я раптом побачив ту дівчину з тонкими, прозорими пальцями, з очима, як у моєї матері, і з ніжними, як подих літнього вітру, рисами обличчя, що нагадували мені обличчя Юліани, але значно старше і без дитячих рум’янців. Заплющив очі, вдихнув на повні груди повітря з присмаком диму від осінніх вогнищ і пішов до тієї дівчини з великим синім букетом пролісків, на пелюстках яких ще тремтіла роса, бо мені не хотілося, щоб вона вмирала, ота дівчина, бо я запраг, щоб тонкі, прозорі пальці взяли мого букета і почали повільно його перекладати. Щоб вони попестили кожну квітку, торкнулися пучками ніжної прохолодної матерії, щоб вони відчули весну, адже «краса переходу – найвища краса», як сказав той не відомий мені Володимир Кобилянський. І вона взяла від мене мої проліски, а раз так, ми в дивний спосіб порозумілися. І я раптом збагнув, може, вперше в житті, який тендітний і вразливий навколо нас світ, як легко й безнадійно можна його позбутися; я раптом пізнав, що й життя людське може бути, як легенький подих літнього леготу, а ще я збагнув, що найтонша краса, яку творить світ, напрочуд короткочасна, що все красиве, ніби ніжна квітка, відірвана від землі: сьогодні вона цвіте, а завтра її нема. Але саме в цій короткочасності й тлінності, зрозумів тоді я, і найбільша рація існування тієї краси, бо вона – мить і пролітає; вона – свято, яке відшумить і минає; вона – наше прагнення стати в цьому світі добрим, прагнення, що спалахує в кожній людській душі, але не в кожній проросте; вона – наша надія на завтра, на завтрашнє свято; вона – це сьогоднішні материні сльози і її зворушення; вона – сиві вогники в батькових очах; вона – гіркий димок осінніх вогнищ, вона, зрештою, – тепло наших душ.

Андрій Андрійович у той вечір ще довго співав. Думи й старовинні козацькі пісні, які теж мали б зворушити й захопити мене, коли б не був я по вінця повний тією першою піснею. Інші пісні мені треба було б слухати іншого разу, але я не ремствував; той подальший спів став ніби тлом, на якому малювалася та ж таки картина з дівчиною, котра тримає в прозорих пальцях букета пролісків. Бо вона була присутня поруч мене, вона сиділа в цьому ліжку замість мене; не мені, а їй співалися ці пісні, а я був тільки малий темний павучок у найдальшому й найтемнішому кутку кімнати, який завмер непорушно, бо йому страх як цікаво стежити за людьми, що порозсідалися довкола столу, і за тим вусанем, котрий тримає перед собою натягнуту павутину струн і торгає її, торгає! В того павучка є своя павутина, але коли і він торгає її ніжні нитки, вона не звучить. І він розуміє раптом істину: є в світі істоти, які грають і співають, а більше таких, яким це потрібно. Належав до останніх, бо кожен звук падав у мене, як краплі розтопленого золота, і те золото застигало в мені, виливаючись у загадкову містичну фігуру, яку треба буде ще колись розгадати. Бо не тільки той чарівником стає, котрий те золото розтоплює, не меншим чарівником стає і той, хто читає у власному серці його чудні арабески: той, котрий розтоплює, – майстер, а той, котрий читає, – мудрець.