Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Я слухав тихе бренькання бандури (як невміло батько випробовує струни!) і під це бренькання мені пристрасно захотілося піднятися над світом, зирнути з якоїсь особливої висоти; ні, не вивищитися я захотів, а світ зрозуміти. Знав: маленький я чоловік, негарний, хворий, дивлюся підсліпуватими очима на вікно, і воно тихо переді мною плавиться; але не такий я уже малий, щоб бавитись у когось «не себе». Мушу згоджуватись із конечністю, що інакший, ніж я є, не буду, скільки б про те не мріяв. Інакший «я», навіть у батьковій іпостасі – це вже не я, а хтось інший. Але я можу стати інакший у розумі своєму. Досі, наприклад, не підозрював, що існує світ музики і ним можна захоплюватися (це під час цієї хвороби я помітив), хоч музика лунала з репродуктора щодня; коли мені сподобається книга, що її принесе Андрій Андрійович, можливо, відкрию для себе світ поезії, бо в школі ми вивчаємо щось таке неспівмірне, щось поезієподібне; а ще я хочу стати розумний та освічений. Ось що, думав я, може зробити мене, навіть такого, яким я є, достойним краси. Адже є краса назверх виставлена, а є краса схована, краса, позверх виставлена, більше вражає, але швидше й гине, краса ж схована може існувати довго і стало, бо дух тривкий і незмінний, думаю тепер я. Мені здавалося, що простягаю в темряву свої прозорі пальці зовсім так само, як та дівчина із пісні, що я тягнусь у темінь, як сліпий, що я обмацую, вимацую пальцями, може, й не квіти, а якісь форми, не речі, а відображення, ідеї речей – те, що існувало раніше поза моєю свідомістю; я ще й сам під ту пору не розумів, що хочу і що можу, але хотів таки чогось незвичайного. Хтозна, може я хотів, щоб тим, хто приносить проліски, стала Юліана? Я виразно побачив її ніжну земну напіврозмиту постать, побачив красу позверхню, яка не тільки мене захоплює, але й упосліджує і позбавляє мене здатності цією красою наповнюватися. Все це були речі ілюзорні, речі в сутінку, речі, які пізнаються тільки на доторк, хоч це не значить, що їх не існує насправді.

Мій батько у сусідній кімнаті раптом програв мелодію пісні, яка й досі мене не покидає, програв одним пальцем, так, що кожен звук висів окремо.

– Раю, іди сюди! – покликав він радісно матір.

Я уявив собі цю сцену: він сидить розтривожений і схвильований, зі знайомими сивими вогниками в очах, з розтуленими вустами; на колінах у нього бандура, а мати виходить із сіней і спиняється на порозі.

– Що там таке?

– Чула, я заграв! – радісно сказав батько, і в повітрі знову забриніли кволі, несміливі, роз'єднані звуки, що все‑таки явно лучились у мелодію.

– Ти як дитина, Вадиме, – строго сказала мати. – Старий ти, щоб учитися грати.

– А може, й не старий, – озвався тим‑таки радісним голосом батько. – Слухай!

І знову забриніли звуки, ніби дитя починало ступати перші кроки. Дибало маленькими ноженятами, і кожен його крок – звук.

– Нє, я таки навчуся грати так, як він, – радісно сказав батько, і раптом його чистий теплий голос заспівав пісню, в якій я запам'ятав тільки рефрен про проліски, яких вимагає хвора дівчина, він же зумів запам'ятати її всю. Цей спів прикрашався легким і радісним схлипом срібних звуків, а я подумав гордо, залазячи під ковдру глибше (мені стало незвідь–чому холодно), що коли в мене є такий талановитий батько, я оті проліски знайду, хоч надворі ніч, хоч я прикутий до ліжка, хоч очі мої короткозорі, і речі для мене, особливо в сутінках, перетворюються в туман, хоч за вікнами не весна, а осінь: пора, коли квіти не розцвітають, а гаснуть; я їх знайду і для себе і для когось, адже «краса переходу – найвища краса», як сказав не відомий мені поет, котрий жив невідомо коли і невідомо які написав книжки – чи ж знав він, що помре молодий?

Батько зайшов до мене в суботу ввечері. В понеділок він знову мав лягати до лікарні, а завтра в нього вільний день. Перед цим десь довго ходив і приніс із собою запахи ранньої осені: дух першого жовтого листя, нагрітого негарячим сонцем.

– Ходив на той бік, – сказав він, сідаючи на стільця біля мого ліжка; я щойно повернувся з бібліотеки, повечеряв і розгорнув книжку, щоб почитати. – Там стільки опалого листя – всі кущі пожовтіли. І, знаєш, що я помітив: це листя пахне грибами.

Так, він приніс з собою ще й запах грибів, тонкий і тлінний.

– І є гриби? – спитав я.

– В тому‑то й річ, що нема. Дивно так: пахне грибами, а не знайшов жодного.

– Не вмієш шукати, – сказав я.