Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

«А та полюбовниця начальника, сказала Соня, знову перескочивши на стару тему, не тільки не поранилася, а й подряпини не дістала. Це правда, Вадиме, спитала Соня, що коли вибралася вона на дорогу, то так дременула, що вихорці куряви за нею стрибали?» Батько такого посвідчити не зміг. Вона стояла й плакала, а коли примчала швидка і забрала потерпілих, сіла в неї й поїхала. «А те, що на ній не було й подряпини, правда?» – спитав Льоня. Батько відповів ствердно; Льоня в цей час його голив, і обличчя батькове було намазане мильною піною аж під очі. От бачиш, Соню, сказав Льоня, я тобі давно казав; вір тільки очевидцям, які бачили все на власні очі. Мені розказувала таке, відповіла Соня, загрозливо поклацуючи ножицями біля мого другого вуха, та, котра бачила все на власні очі. Льоня Гольдфарб це зауваження зволив пропустити крізь вуха, його раптом зацікавив мій вік. Зупинився з лезом навпроти батькового горла непомірно здивований від того, що я вже закінчив школу: як же він, тобто я, закінчив школу? З золотою медаллю? Соню, ти знаєш, кого стрижеш? – поважно запитав він. Соня, ясна річ, знала, кого вона стриже; вона, до речі, вміє визначати розум по волоссю і вже переконалася, що така людина, як я, тобто людина з таким волоссям, не може бути дурною. «І що ж ваш син. Вадиме? – спитав Льоня. – Чому він у Житомирі?» Батько відповів, ледь рухаючи засніженим підборіддям, коротко сповістивши, чому я в Житомирі, адже я вже рік і три чверті місяця студент Житомирського педінституту. «Чого ж ви мовчите!» – змахнув над батьковим горлом лезом Льоня. Соня погладила мене по підстриженому чубові і зняла білу покривку, якою я огорнений був аж під горло; перед цим вона щедро обфуркала мене одеколоном, довідавшись, що в лазню ми сьогодні не йдемо.

Батько після стрижки виглядав смішно. Незвично прилизаний, з подовженою шиєю, яка й без того в нього була довга, з тимчасово упокореним волоссям, ще вогким од потрійного одеколону, він здавався худіший, ніж був.

– Ну от! – сказав він, чіпаючи пальцями зачіску. – Тепер мені можна й до дівчат. Мати принаймні точно мене не впізнає.

Ми рушили Пушкінською, він кроком широким, ніби тікав од зливи слів, що на нього вилили в перукарні, а я намагався його крокові вторити – так ми дійшли до Театральної, й батько різко звернув ліворуч – вулиця тут спускалася вниз.

– Хочу зирнути на батькову хату, – коротко пояснив він.

Та хата, до якої простували, була знайома мені також, вона стояла в глибині яру, по якому воркотів брудний струмок. Батьківською її можна було назвати умовно, бо її мій дід із бабою наймали, але тато в ній народився й прожив майже десять років, принаймні дитинство провів тут. Ми до самої хати не підходили, тепер жили там чужі люди, а піднялися стежкою по крутосхилу до невеликого двоповерхового будинку, в якому напхом було напхано пожильців – трохи вище яблуні–пепінки; там, де розкинувся городець, що його обробляв безногий дід із бородою миколаївського солдата, стояла лавка. З цієї лавки добре було видно втоптаний дворик із розкиданим по ньому начинням: відра, миски, стара діжка, цебро, лопата. Дід із бородою миколаївського солдата порався на городчику, відпечатуючи колодкою, причепленою до ноги, круглі глибокі сліди; він позирав на нас, бо лавка вочевидь належала йому, але батько цим не переймався – він, здається, взагалі вийшов із сьогоднішнього дня, а увійшов у якийсь проминулий: обличчя мав замислене і дивився він туди, на хату й дворик, де вряди–годи з’являлася, снуючи по господарству, дивовижної грубизни жінка; я знав, що в цієї жінки принаймні п’ятеро дітей, але в цей ранок вони кудись подалися; на низькому ослінчику сидів лише найменший та бив патичком по землі, від чого довкола нього зібралася кругла хмарка куряви.

– Хочеш, розповім тобі, як помер мій батько, – заговорив раптом тато, і я насторожився: про це він мені ніколи не оповідав.

І оповів тут, на лавці, дивлячись на обійстя, де виріс, впираючись ногами об майже висохлу траву, буденну історію про те, що в нашому роді є неперехідний фатум: родичів у нас майже не залишилося і то через те, що всі хлопці й чоловіки вмирали в ранньому, принаймні молодому віці, тобто в тридцять сім років помер і мій дід. Щось у нього було негаразд із шлунком, але він не стерігся й не лікувався, а любив ще й випити; вряди–годи його скручувало так, що він стогнав і кричав, але лікаря викликати до себе забороняв. І це тому, що не вірив у лікарську допомогу. Сам він родом був із приміського села (батько оповідав цю історію повільним смутним голосом, і я раптом подумав, що він один у цілому світі ще тримає в пам'яті образ того чоловіка, котрий давно уже відійшов у світ тіней), і коли йому припікало особливо, кидав усе й рушав пішки до того села. Йому треба було пройти принаймні кілометрів із п'ять, і він усі ті кілометри не йшов, а майже біг: вірив–бо, що тільки там, біля матері, яка ще тоді жила, біль його покине.