Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– І знайшли його могилу? – спитав я.

– Ні, – відповів батько. – Його й прабабу твою поховали на старому цвинтарі, який потім переорали. Хто мав родичів у селі, переховали, а по наших пройшовся плуг.

– А як звалося те село? – спитав я.

– Кам'янка, – відказав батько, і на його обличчі завмерла ота його нова, смутна й болісна усмішка.

Ми знову дивилися на обійстя, на якому минули дитячі роки мого батька. І мені раптом здалося, що недаремно він сюди прийшов. Недаремне сидить тут і недаремно оповів оту дивовижну історію про свого батька: його батько, а мій дід, був щасливіший за нього. Той мав місце, куди міг утекти в час, як його загризав звір, мав навіть свій, хай і химерний засіб, як того звіра приспати. Мій же батько у рідне обійстя повернутися не міг, та й не рідне воно йому було. Не вийде із тих дверей, на які ми дивилися, його мати й не прошепоче заклинань та замовлянь, яким, може, з дві тисячі літ; його мати вже тих заклинань не знала, та й відійшла давно в той‑таки неозорий світ тіней забутих предків. Отож не зцілитися прийшов сюди мій батько (це я зрозумів пізніше), а попрощатися. Попрощатись із своїм дитинством і з обличчями, які тримала тільки його пам'ять…

Але в той день доля принесла нам милу несподіванку. Отой одноногий дід, що тупцявся на дерев'яній, колодці по горо дику позад нас, з грабуючи картопляне гудиння й вириваючи побуріле кукурудзиння, вийшов раптом на стежку і подибуляв у наш бік, а за мент зупинився біля лавки.

– А що, Вадиме. – сказав, сідаючи біля батька. – Прийшов на хату свою глянути?

– Прийшов, дядьку Миколо, – відповів тихо батько.

– Ми з твоїм старим дружили, – сказав дід із миколаївською бородою. – Ми з ним ще на першій війні разом були…

– Я це знаю, дядьку Миколо, – сказав батько.

– У мене навіть фотокарточка є, де ми з ним разом солдатами.

– Не може бути! – радісно повернувся до діда батько.

– Чого не може бути? – розважно прорік дід і пригладив свою миколаївську бороду. – Все може бути, бо воно, значиться, є. А у вас що, такої фотокартки нема?

– У нас ніякої його фотокартки нема, – схвильовано сказав батько.

– А це що, твій малий? – кивнув на мене дід. – Це не ти в мене ото яблука обтрушував?

– Ні, – мовив я, – яблунь я не обтрушую.

Старий дивився на мене пильно й не без підозри.

– Щось подібне до тебе обтрушувало, – сказав. – А мені з цією культяпкою – не здоженеш!

– Він уже завеликий, щоб яблуні обтрушувати, – всміхнувся батько. – Він уже в мене студент.

– Скубент? Отакі скубенти яблуні й обскубують. Ану, побожись!

– Їй–богу, діду, не трусив я ваших яблук, – сказав я, ледве стримуючись, щоб не розсміятись.

– Ну, дивись. А то, значиться, грім тебе поб'є, коли неправду сказав… Ходім, покажу тобі, Вадиме, ту фотокартку, – дід звівся. – Бо коли казати по правді, то й ти пацаном яблуню мені трусив.

– Я трусив, – сказав батько, встаючи й собі. – А мій хлопець ні!

– Мені твій батько не раз і штрафну за тебе ставив, – сказав дід. – Тепер таких нема.

Ми зайшли через малесенькі сіни у довгасту кімнату, яка освітлювалася двома малими віконцями, і я не зразу помітив, що в кутку на маленькому ослінці сидить, тримаючись обома руками за палицю, кощава, схожа на хрестоматійну відьму стара.

– Що це за люди? – каркнула вона. – І чого їм треба?

– Не зважайте на неї, – сказав дід і показав на лавку вздовж стіни. Ми сіли. У кімнатці вміщалося лише ліжко, залізне, двоспальне, з пружинним матрацом, вифарбуване у срібну фарбу з нікельованими, несподівано блискучими дзижками у горішній частині бильця. З–під ковдри, складеної рубчиком, випливало мереживо простирадла, було воно не біле, а сіре. Стіни давно не білилися, а зі стелі звисали тоненькі пластівці білої глини. Стіл стояв вузенький, але на фігурних ніжках, лак стільниці було витерто до білого, а ніжки ще грали палітурою.

– Чого цим людям тра? – знову каркнула стара.

– Це родичі! – закричав їй дід, і вона схвально закивала головою.

– Визнає тільки родичів, – буркнув дід і поліз у шафу. Шафа тут була цікава: з придибашками й округлостями, темно–брунатна й міцна; очевидно, ще з початку століття.

Я хвилювався. Відбувалося щось особливе. Батько мій також сидів, закусивши губу, адже не часто буває, що згублене обличчя одного з найрідніших раптом знаходиться, не часто буває, що отак просто, порившись у шафі, знаходять те, що вважалося за безнадійно втрачене.

Фотокартка була стара, наклеєна на картон, з витісненим ім'ям фотографа, якогось Іогансона. На ній сиділи двоє, а ззаду стояли також двоє солдатів у формі армії царської Росії. Троє мали погони, а четвертий ні. Один бородатий, і в ньому я відразу ж пізнав нашого господаря, а троє голені. Один із тих, котрий стояв ззаду, виструнчився і непомірно витягнув шию, а той, що стояв біля нього, дивився іронічно: тільки це міг бути мій дід. Батько мій був на нього схожий, але не безсумнівно, в дідові було щось інше, те, про що я й думати не міг, – в його обличчі виразно проступалися мої риси. Так, це було якесь химерне з'єднання рис моїх і батькових, так ніби ми з батьком розклалися на дві його подоби; зрештою, так воно й було.