Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Все, – сказав фотограф. – Заскочите якось, перевіримо, що вийшло.

– Це він заскочить, бо я йду на ремонт, – усміхнувся батько.

– Да–м, ремонт! – згадав Борис. – Коли повернешся, завітай до нас в ансамбль. У нас там цікаво стає.

– Гаразд, – мовив батько й усміхнувся сумно.

І мені здалося, що у це приміщення без вікон, просякнуте специфічними фотозапахами, пробився крізь стіну сухий стукіт стривоженого вересневим вітром листя. Листя, якому подано звістку, що йому прийшла пора жовкнути, а кому це приємна звістка?

– А з тією фотокарткою заходь. Хочеш копію чи портрета?

– Портрета, – відказав батько.

– Ну, то я тобі такого відшабашу, як живий буде!

– Я так і хочу, – сказав батько, – щоб як живий був.

Ми вийшли і нас обкрапали краплі дощу. Доки фотографувалися, хмари пригнало сюди; батько поспішно сховав фотокартку у внутрішню кишеню піджака.

– Побіжимо, – запропонував він.

Ми побігли через вулицю, але на тому боці батько раптом зупинився, обличчя його зблідло.

– Ні, не можу я бігти, – сказав задихано.

– Тоді гайда в гастроном, – сказав я.

Ми пішли, і нас обцвяховували великі й холодні краплі.

Гастроном був забитий людьми, котрі гули, як розтривожений вулик, – щось давали. Ми стояли біля входу і стежили, як асфальт покривається чорними плескатими зірочками.

– Все‑таки він пішов, цей клятий дощ! – сказав батько.

– А яка в нас була програма? – спитав я.

– Програму можна змінити, – відповів батько. – Як ти на те, щоб піти в кіно?

– Чудово, – згодився я. – Аби тільки на сеанс утрапити.

– Втрапимо, – мовив батько, зиркнувши на годинника. – Не може ж нам двічі не щастити.

– Тоді не гаймо часу, – мовив я.

– Атож, – відказав батько. Інакше нам доведеться займати тут чергу.

– До біса всі черги! – сказав я.

– Правильно, – відгукнувся батько. – Ми пішли гуляти, а не стовбичити в чергах. Рушили?

Ми знову вирвалися на дощ, хоч обом нам варто було дощу остерігатися. Холодні краплі били нас по головах і плечах, проїдали тканину одежі; нарешті вскочили в під’їзд кінотеатру імені Франка. Але добігти до кас не встигли, дощ перетворивсь у зливу – перед нами з обох боків під'їзду стало по водяній стіні.

– Влипли, – сказав батько, витягуючи цигарку. Припалив і спрагло затягся. На обличчі в нього тремтіли прозорі краплини, і чи від цих краплин, чи від пожадного затягування, обличчя його помолоділо, а на вустах з'явилася не смутна, а лукава усмішка.

– У цьому під'їзді колись я застав твою матір, – сказав батько, і в його очах спалахнули знайомі сиві вогники. – Був такий же дощ, як оце, і приблизно така ж пора…

Він заскочив у під'їзд, веселий і молодий; тоді ще не боявся дощів, тоді ще йому було байдуже, що було вчора, а що буде завтра; молодеча кров грала в ньому, а дощ раптом став по обидва боки під'їзду непробивним муром, зеленим і прозорим, і замурував у ньому його з незнайомою дівчиною, котра зирнула на нього трохи перестрашено, а трохи й цікаво. І він не втримався, щоб не заговорити до тієї дівчини, адже був збуджений, напоєний зеленим соком дня й дощу, адже в ту пору дощі в нього тільки радість викликали. Отак і почалася історія мого існування, думав я, крайока позираючи на батька, бо зачався від них із першими словами, якими вони себе навзаєм пов'язали. Здається, шлюб моєї матері з батьком не назвеш до решти щасливим, але то

була необхідність, щоб ми мали змогу знову сюди заскочити й пережити ту ж таки ситуацію, ми – двоє мандрівників у спокій. Але спокою поки що не знайшли; спокій іще десь ховався; чувся тільки льопіт і плеск; була задумлива батькова усмішка і моє тихе здивування від того, що так випадково бува і так принагідно з'являємося ми часом у світ.

Кощава батькова рука раптом лягла мені на плечі й притягла до себе, я почув запах його зволожілої одежі, і вперше мені стало невимовно сумно, адже обійняв він мене не з радості, а через смуток – ніхто з нас не знав, що йому принесе завтрашній і подальші дні.

– Дивний сьогодні день, правда? – спитав батько.

– Надзвичайний, – відказав самими вустами я, і мені ще жалкіше зробилося; я вперше раптом відчув ненадійність цієї хвилини, адже вона може зламатися, як скло; натисни необережно пальцями – і бризнуть скалки та кров.

– Яке там кіно, не помітив? – спитав батько.

– «Ночі Кабірії», – відповів я. – Рушимо?

– Рушимо, – сказав батько, і ми рвонули зі свого ненадійного прихистку, адже тут нас вже й продувати починало. Але основна причина нашої втечі була не та. Там, у під'їзді, замуровані дощем, ми раптом відчули якусь порожнечу, відчули, що в нас зникли слова, а розмова перестала клеїтися – і не батькові спогади тут причиною. Причиною швидше отой смуток, який невідь–чому тут нас пойняв.