Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Нарешті вибралися, – сказала вона і аж розцвіла усмішкою: випадало, що нас тут і справді чекали. – Заходьте, заходьте, Андрій Андрійович саме про вас згадував.

– Про вовка промовка, – сказав Андрій Андрійович, виходячи нам назустріч і ручкаючись. – Я Олені Артамонівні оце й кажу: сьогодні до нас конче завітає Вадим Володимирович.

Кімната, у яку ми ввійшли, була трохи занедбана: висока стеля з ліпленням потріскалася, а в кутку випав шматок тиньку. Стояла тут канапа з валками по боках і дзеркалом у спині, фортепіано з німецьким написом фірми, педалі в нього було злизано так, що аж лисніли міддю; старий сервант, за склом якого (в металевому обрамленні) тьмяно проглядала порцеляна сервізу, а на стінах потемнілі від часу картини: старий дроворуб, що сидить на колоді, поклавши біля себе сокиру, й дивиться на світ, як мудрець–філософ, копія рєпінських «Запорожців» і чималий олійний, також потемнілий портрет Шевченка в кожусі і в баранячій шапці. Посередині стояв просторий стіл на великій, масивній, різьбленій нозі–підставці – все тут дихало старою культурою, припиленою, але тим більш відчутною. Зі стелі звисала люстра, складена з висячих скляних буруль.

– Приготуй нам чогось, – пророкотав Андрій Андрійович, – а я заберу гостей до себе. В барліг! – підморгнув він весело.

Барліг виявився невеликою кімнатою, заставленою ущерть стелажами, книжки тут стояли в безладі, впереміш старі з новими. Тут була ще звичайна залізна койка, затягнута поверх подушки гуцульським ліжником, над ліжком висіла картина: сліпий бандурист із поводирем; тут‑таки стояла знайома мені зачохлена бандура; стілець – тільки один.

– Сідайте просто на лігво, – проказав розкішний бас, – і почувайтеся, як удома. То як, юначе, в студентах?

– Не зле, – сказав я, усміхаючись.

– Ми вже тут за тебе раділи, – рокотав бас. – Олена Артамонівна така була рада, що ти пішов на ту нудну математику, а я вже з нею. Одне тільки недобре: так начебто забув ти нас, старих.

Я хотів сказати, що час іноді біжить безоглядно, та й не було в нас прийнято, щоб я сюди заходив; більше Олена Артамонівна приходила до нас, але все одно: Андрій Андрійович мав рацію – зайти до них треба було.

– Нудна штука ота математика? – спитав він.

– Аж нітрохи, – відказав я.

– А мені нудна. Я ото, коли треба скласти півтора і вісім з половиною, півгодини думаю, скільки має вийти. Ліпше ти на літературу пішов би… Але не думай, що осуджую, – аби вчився, а не крутив волам хвости. А музичний слух у нього не з'явився?

– Здається, ні, – засміявся батько.

– Жаль, – пророкотав бас. – А то б ми з вами таке тріо склали…

Мені було тут добре. В тій першій кімнаті відчував себе й ніяково – все не як у нас. Тут же панувала зумисна простота і чудово пахло старим папером. Я подумав: ніколи в нашому домі не пахло старим папером, але цей запах чомусь знайомий і милий мені.

Андрій Андрійович почав показувати нам книги, і це були дивні, не бачені мною книги – альманахи, що їх видавали Михайло Старицький, Борис Грінченко. Микола Чернявський і Грицько Коваленко, – ці імена тоді не говорили мені нічого. Пишні «Акорди», укладені Іваном Франком, видані в Житомирі книжечки Клима Поліщука, Якова Савченка і Людмили Волошки, етнографічні видання Василя Кравченка, альбомного формату книжечка Олеся «З журбою радість обнялась», «Сонячні кларнети» Тичини із соняшником на обкладинці, ще якісь поетичні збірники, декламатори – імена їхніх авторів та упорядників також були мені незнайомі. Щось дивне я відчував: переді мною лежала література, до якої не був я аж ніяк дотичний, але яка починала мене по–своєму вабити. Бас Андрія Андрійовича рокотав і щось нам пояснював, щось розказував, і я ніби знову потрапив у світ тіней забутих предків, у світ таємничий, забутий, припилений, але вабний і гарний, світ, який нагадав мені музику того вечора, коли до нас уперше прийшов Андрій Андрійович. Я побачив на обличчі мого батька нерівний рум'янець, він, здається, хвилювався так само, як я, бо так само був тут неофітом, хоч, здається, бував до мене у цьому домі вже кілька разів.

– Не знаю, що буде зі мною після операції. – сказав він напрочуд тихо, – але мені хотілося б, щоб Віталій до вас заходив.

– Як тільки не здамося ми, старі, йому дурними й нецікавими, – пророкотав бас. – Бо ми й справді вже старі й нецікаві…

– Хто тут старий і нецікавий? – стала в прочілі Олена Артамонівна. – Ходімте пити чай.

Ми пили чай із давньої порцеляни, вийнятої із старого серванту, на столі у вазочках було розлито варення різних сортів: вишневе, агрусове, аличеве, сливове, полуничне, яблуневе, кавунові дольки у цукрі; ми їли якесь печиво, яке можна було кусати губами, воно тонко пахло ваніліном; чай був густий, запашний, а не такий ріденький і блідий, як у нас; ми пили якесь домашнє вино, яке пахло сонцем і літом; срібні, потемнілі від часу ложечки подзенькували об тонкі, трохи пожовтілі стінки філіжанок; у широке вікно вливалася сонячна стяга, вона падала просто на стіл, і все, що могло вилискувати, блищало. На вустах у мого батька цвіла сумна усмішка, а в очах палали любі мої сиві вогники; його грубі, спрацьовані пальці незграбно тримали срібну ложечку, а в другій руці ледь тремтіла найтоншого виробу чашка; десь на кухні балакало радіо, і воно засотало, закрутило якусь теплу мелодію; ми говорили зовсім тихо, тільки бас Андрія Андрійовича соковито заповнював усю кімнату; Олена Артамонівна сміялася на чоловікові жарти, я сміявся також, а батько лише всміхався.