Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– А зараз уже можу зрозуміти?

– Не знаю, – сказав батько. – Я хотів би… Хтозна, може, й добре, що в тебе є на світі брат.

– Брат безназванний, – скривив ув усмішці губи я.

– Не іронізуй, – утомлено сказав батько. – Коли б мені не припекло, може, б і досі ти про це нічого не знав. А так вирішив тебе сюди привести. Може, колись стане тобі важко… Тут тебе приймуть…

Я подивився на батька розширеними очима: он воно що. Він привів мене в місце своїх утеч, бажає, щоб і я ним скористувався при нагоді. В який, цікаво, спосіб? Отак увійти, як він, і розсістись без слова, чекаючи, поки тобі подадуть їжу?

– Скільки років моєму брату? – спитав я.

– Пішов четвертий, – сказав батько.

Я подумки порахував. Так, цей мій брат був зачатий тоді, коли батько востаннє пішов із дому. Тоді, взимку, коли я не зумів його вислідити. Отже. відтоді він жив не на один дім, а на два. Ні, я не все тут розумів.

– А чого ти повернувся до нас? – спитав немилосердно. – Чи тут не було б тобі краще?

Батько подивився на мене, і в очах його застигла мука. Ми говорили з ним ледве не пошепки, не хотіли, щоб почула Марія, яка поралась у кухні.

– Мені було б тут краще. – смутно відказав батько, – коли б не було вас…

Я, здається, зрозумів, що він хоче сказати. Там, у під'їзді кінотеатру імені Франка, замурованому з обох боків зеленими стінами дощу, він зустрів не зовсім ту, котра підходила йому в дружини. Власне, вона була та, але з певним ущербом. Але він її любив. Нарешті доля прислала йому цю Марію, і це, вирішив він, була та, але без ущербу, – він полюбив і її. Отак і вийшло, що любив він одну й ту ж жінку (чи не тому вони такі подібні?), але в двох іпостасях; принаймні так я собі тоді теоретизував. І все‑таки повернувся він до тієї першої, хоч і ця народила йому сина. Жив із тією першою, а до цієї тільки навідувався, адже почував тут себе як удома.

Зайшла Марія й поставила на стола такий–сякий наїдок: батькові молочну кашу, а мені тушковану картоплю з м’ясом. Так само ставила нам окремі страви й мати – батько сидів на суворій дієті.

– Таки лягаєш у лікарню? – спитала вона, сідаючи до столу.

– Завтра, – сказав батько, беручись до каші. Я сидів і дивився на них на всі очі.

– Поїж, Віталію, – сказав батько. – Ми сьогодні з ним цілий день мандруємо.

– Дякую, що зайшли, – тихо сказала Марія. – Може, збудити Володьчика?

– Ще розбудиш, – сказав батько, моторно посилаючи до рота ложку. – Знаєш, дощ загнав нас у кіно… Були ми в Андрія Андрійовича, а ще… Знаєш, розшукали фотографію мого батька…

– Як так розшукали? – здивувалася Марія.

– Чудом, – сказав батько й поліз у бічну кишеню піджака. – Глянь!

Марія роздивлялася фото, а я не їв, а ледве мемзяв. Якось так дивно себе почував у цьому домі – ніби користувався чимось краденим. І ця жінка якось дивно себе почувала: скуто, напружено – може, через мене?

– Ви схожі на діда, – сказала вона раптом і подивилася на мене отими дивними очима, в яких застигли покірливість, ласка і страх – чи ж вона мене побоювалася?

– Це і я йому сказав, – мовив батько. – Але тепер він може увіч переконатися…

У цей час за дверима заплакала дитина.

– Володьчик устав, – підхопилася Марія й кинулась у двері.

Тільки тепер я відчув інтерес до того мого брата, адже недаремно його назвали Володьчиком – Володимиром був і мій дід, той, фотографію якого ми розшукали.

Зайшла Марія, тримаючи на руках уже чималеньке дитя у світлій піжамці.

– Тато прийшов, – казала вона радісно, і дитя мовчки потяглося ручками до мого батька. Той звичайно посадив хлопчика собі на коліна. Тільки тоді маля втупило свої сонні темні оченята в мене. Я сподівався, що побачу щось таке ж мавпоподібне, як сам, але дитя було більше в матір. Його личко раптом скривилося, і він заревів, перелякано викруглюючи на мене очі.

– Це він злякався твоїх окулярів, Віталію, – сказав батько, затицькуючи дитя. – Скинь!

Я поспішно здер окуляри, світ мені поматовів. Дитя перестало ревіти, а я відчув, що вуста в мене посмикуються. Й собі захотілося раптом розревтися й кинутися звідси геть – навіщо я тут, у цьому чужому домі і біля чужого для мене батька? Але я стримався. Погляд мій упав на дідову фотокартку, саме це й дало мені силу стриматися. Батько гецав дитя на руках, воно сміялося. Я побачив зматовіле обличчя Марії (адже був без окулярів), воно радісно сміялося також. То що мені робити в цьому домі: й собі радіти чи гримнути дверима? Але я не гримнув дверима, я сидів на чужому стільці, біля чужого столу, я дивився на чуже дитя, котре названо моїм братом, на чужі усмішки й пробував усміхатися. Переді мною стояла недоїдена страва, яка викликала в мене легку нудоту. Але я усміхався, і цей усміх, мені здавалося, увіч нагадував батьків – отой тонкий і отой сумний, отой осінній батьків усміх, якого не забув я й тепер, мережачи ці листки. Бо в той момент мені з'явилося ще одне обличчя – обличчя матері моєї; вона йшла супроти нас на білій стіні, як на екрані, й усміхалася зовсім так, як Кабірія. Так, у цей момент на Кабірію була схожа не ця жінка, в якої ми гостюємо, а та, покинута й самотня; саме тому мої симпатії і мої співчуття миттю перекинулися у бік матері. Але я не міг не відчувати й іншого – оця їхня радість і щастя дочасні. Вони, як цвіт, що розвинувся зранку і доля якого відцвісти під вечір. Ось чому я не міг гримнути дверима й тримав на вустах осінню батькову усмішку.