Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Я озирався. Коли повертався вчасніше, сонце лягало на дерева старого саду і круглим розжареним яблуком прозирало між віт; сильні рівні промені били вздовж дороги, наповнюючи її золотавим смерканком. Тінь моя ставала непомітно довга й пливла по куряві, по підсохлих калюжах, через придорожний моріжець, що чіплявся за сіру землю.

Часом заставав той момент, коли повертається додому череда. Корови здіймали куряву, яка змішувалася із золотавим сонячним серпанком або ж із легким, прозорим сутінком – корови дивилися на світ вогкими великими й утомленими очима. Колихалися рогаті голови, а груди схопливо, з віддихом набирали повітря. Я проминав школу, зупинявся біля паркану і зазирав, звівшись навшпиньки, у двір: спортивний майданчик, буми, щити для баскетболу, в глибині два одноповерхові будинки під червоним бляшаним дахом. Було тихо й порожньо, а дошки паркану, біля якого стояв, пахли лишайником і старим деревом. Я брів у напрямку двору, де мав тимчасове житло, ще здалеку чуючи удари сокири, – це Іван Заброда рубав для тітки Вусті дрова. Він був хлопець сільський і, здається, не знав, що таке втома або химерні й тонкі настрої, якими я переповнювався…

Сідав на перелазі й дивився: оголене до пояса м'язисте тіло, що аж лисніє від поту так само, як обличчя; синя тінь леза блискає над головою цього атлета і з розмаху в'їдається в суху колодку. Від садка за хатою віяло прохолодою; звідси проглядалися розлогі краєвиди, повиті мережаним серпанком, які неспішливо сочили голубим смерком. Тітка, чи вірніше баба Вустя, стояла серед двору, засунувши під фартуха руки, – дивилася на рубання дров.

– Оце такий ваш товариш копіткий, – сказала вона мені. – Не знаю, як і віддячитися.

– Спасибі скажете, – блискав чудовими зубами Заброда.

Відкинув сокиру, і вона задзвеніла, вдарившись об корч.

Тепер і ложка охотніш до рота полізе, – підморгнув він мені. – Ходімо вечеряти.

Натяг на пітне тіло сорочку, і ми пішли в хату, де жили дівчата і де для нас варили їжу, – для тих, хто мешкав у цьому кутку. Дівчата мили у дворі голови, власне, мила одна, а дві розчісувалися. Заброда перескочив перелаз і з маху сів на колодку.

– Збираєтеся на танці? – спитав.

Ще від ранку, озвалася Клава, спускаючи гребінець по мокрому волоссі, воно текло на плечі липкою смолою. Іван примружився й обзирав її.

– Чого ти?

Валя, ота, що мила голову, відтисла воду й пішла в хату.

– Що, вже кишки до спини поприставали? – всміхнулася Таня. – Ще не готове.

Я сидів на перелазі й дивився. Клава визивно грала очима до Заброди; вони, здається, протягли поміж себе ті особливі нитки. якими в'яжуться хлопець із дівчиною.

В тебе мати не циганка? – спитав Заброда. Клава була чорнява.

– Циганка, пирснула Клава. – Хочеш погадаю?

– Погадай, – продавав зуби Заброда.

Клава підійшла до хлопця, взяла його руку, подивилася й пирснула знову.

– Е! – сказала. – Не гадатиму тобі.

– А це чому?

– Тому, що в тебе лінії криві.

Знову пустила гребінець вздовж кіс і тільки блискала циганськими очиськами. Заброда дивився на неї на всі очі, на вустах його грала загадкова усмішка. Я теж задивився на дівчину: міцні ноги, крута лінія стегон, високі груди, тонка шия й почервоніле після миття обличчя. Стало трохи заздрісно на цю пару, вони випромінювали красу, здоров'я і силу те, чого я ніколи не матиму. Друга дівчина Таня також позирала на цих двох.

– Дивиться на мене, наче з'їсти хоче, – пирснула Клава, маючи на увазі таки Заброду, й труснула волоссям. – Подобаюся?

– Коли б менше тебе знав, – сказав Заброда, не відриваючи від дівчини погляду, – то, може, й закохався б.

– Овва! – загнула кирпу Клава. – Багато про себе думаєш.

Я зирнув на Таню. Таня була сіра, як і я. Таня була до пари більше мені, але вона мене не помічала: дивилася на Заброду, і я помітив у її очах особливе світло.

– Ходіте вечеряти, – визирнула з дверей Валя.

Тут збиралося за столом нас десятеро. Ми їли, але їжа мені не смакувала. Знав, що всі вже розбиті на пари, лише двоє з нас парою не були: я і Таня. Зараз повечеряємо м розбредемося, лише Таня залишиться в хаті, а я піду знову міряти село. Вони жартували, сміялися, і тільки двоє не жартували й не сміялися: я і Таня. Вона сиділа в одному кутку й дивилася на Заброду, посилаючи йому своє затамоване світло, але Заброда дивився не на неї, а на Клаву, яка відверто грала до нього очима.

Я покинув це товариство й пішов із хати перший. Теплий смуток їв мені серце, а на дворі плівся сутінок, пахло легким листям і порохом дороги. В мене на курсі не було приятеля, а до танців я нездалий. Можна було б повернутися додому, засвітити світло й читати, і я так часто вечорами й робив. Але не завжди хотілося й читати: щось мене хвилювало й непокоїло. Я подумав: а коли б розпитатись у баби Вусті. Вона стара й може пам'ятати мого діда і його матір. Уже я заходив на цвинтар, але що з того, коли вже мій батько не міг знайти дідової могили? Одно я знав, Волошинських у селі багато: півсела носять те саме прізвище, що і я, – чи всі вони мої родичі?