Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Я йшов у ніч, а вона розкинулася навколо велика і спокійна. Вийшов із села й опинився на тій дорозі, на якій колись помер мій дід. Звуки гулянки віддалилися співали, надриваючись, коники–цвіркуни. Навколо ніби оживала трава, бур'ян, незібрана кукурудза, якою поросла ліва половина поля. В усьому тому вовтузилося не видиме мені життя. Почувся шелест і шепіт, і глибоко, мов утомлена людина, дихнула земля. Все сповнилося сипким дзвоном від тих‑таки цвіркунів, і я подумав, що ця пісня співається недаремно; слухає її широке й неспокійне небо. Безмежна тиша зависла навкруги, вона також була жива, вільжиста – тиша з притомленими очима. Мені захотілося раптом пізнати на цій дорозі особливе одкровення, щоб нарешті знайти те, чого цілий вечір шукав. Щоб прийшло те, на що весь час сподівався, адже це була земля моїх предків. Невже, подумалося мені, блукатиму по ній неприкаяним чужинцем, а в ліпшому разі блазнем? Невже не знайду сліду роду свого і чи він уже на цьому клаптику землі не живе? Невже і справді від нас не залишилося тут нічого, окрім цієї моєї тимчасової присутності? Невже не знайду я тієї місцини, на якій упав, не витримавши бігу до батьківської хати, мій дід? Невже не розшукаю я тієї хати, в якій колись давно зупинялися ми в наших родичів? Невже й ті родичі уже тіні, самий подих ночі й зітхання землі?

Я знав, що в мене, втомленого, малого й малосильного, є ще надія, адже мені дано природою немалу пам’ять. Завжди, коли хотів щось пригадати, я переживав особливе освітлення і пригадував те, що мені хотілося. Але для цього потрібен ранок, а не ніч. Для цього мені потрібно повернутись у село і відпочити. Провалитись у темне провалля сну, а тоді прокинутись із чистою і ясною головою. Відтак вийти на цю ж таки дорогу ще раз, бо ми таки прийшли з батьками в це село зранку. Завтра неділя, подумав я, і на роботу ми не підемо. Я маю прийти сюди, щоб поле, дорога і село були освітлені сонцем. Маю повторити оту нашу дорогу, коли навідувалися сюди отой єдиний раз. Маю побачити деталі краєвиду, вигин дороги, стежку, тоді, напевне, пригадаю, куди ми йшли і до кого. Не відаю, навіщо мені це, але саме для того я сюди й приїхав. Хтозна, може, оті люди, котрі гуляли, мої родичі і вони мені про мій рід щось сокровенне розкажуть. Поки що я втомився, ледве плетуся по сільській вулиці, і очі в мене падають від змори: єдине, що хотів, – дістатися до ліжка.

Біля перелазу нашого двору хтось стояв. Не один, а двоє. Злились ув обіймах, але я не мав сили їх обходити; це могли бути тільки Заброда з Клавою.

– О! – сказав Заброда, блиснувши зубами. А я думав, ти спиш!

Клава пирснула.

– До кою це ти ходив?

– До ночі, сказав я. – Непогана коханка, га?

Відчув, що мій жарт недолугий, не мав уже сили й жартувати.

– Треба буде тебе з Танькою звести, – сказала Клава. – А то сидить у тій хаті, як сова.

– Пугач із совою пара між собою, – сказав я.

– О, ти сьогодні недобрий, – мовила Клава.

Але я не відповів. Переступив перелаз – не було мені до них діла.

– Скоро прийду! – гукнув навіщось Заброда.

Щасливого погуляння, сказав я і відчинив старі, низькі й дико рипливі двері…

І мені приснилося поле, велике й порожнє. Мені приснилося, що я в образі свого діда поспішливо йду по дорозі, щоб дістатися до села, яке вже й бовваніє на обрії. Навколо ніч і яскраво світить місяць. У мене в нутрощах поселився нещадимий звір і терзає мене, мучить. Зводжу обличчя до місяця, воно залите потом. Все тіло моє залите потом, бо я поспішаю, а сили в мене й нема. І я біжу дорогою, біжу, а перед очима миготять зірки. Розпалене повітря виривається з грудей, вихекую його, але набрати в себе стільки, скільки вихекнув, мені несила. Але я біжу, біжу й невідривно дивлюся на місяць. Губи мої шепчуть молитву – тільки цей місяць може мені допомогти ще трохи, зовсім трохи, і я дістануся нарешті до рідної хати; там, на порозі, завмерла грудкою стара жінка, вона завжди знала, коли маю прийти, і не було ще такого, аби мене не чекала. І вона чекає, згорьована, маленька, висушена, бо тільки своїм співчуттям і може мені посприяти. Бо її співчуття і є лік для мене; одного тільки боюся, аби не впасти. Аби не розірвався в очах отой круглий і байдужий місяць, аби світив і давав бачити шлях. А довкола ворушиться темне, загрозливе й морочне поле. Земля під ногами хитається, поле брижиться і вгинається, ніби важка мертва вода, а я потрапив між її хвилі. І я раптом починаю відчувати те, що мала б пізнавати первісна людина, коли їй розламувалася під ногами від землетрусу земля. Вона протягувала руки до неба і просила порятунку, отож і я тягну руки до неба, хоч це не земля розпадається піді мною, а я на ній. Це не місяць має розірватися, розкидавшись на тисячі кавалків, а я, це моє тіло розлетиться на тисячі кавалків. Але земля піді мною все‑таки колишеться, здиблює темні, морочні хвилі, і мій кволий човник між тих хвиль мотається так, як на одній із картин Чюрльоніса, що її колись показав мені Владек Шарнй. Місяць стає серед неба вітряком, у якою замість крил світляні перехрещені стяги, а попереду, в темряві, в чорній колотнечі світить білими стінами маленька хата під солом’яною стріхою із кількома стовпцями мальв біля тину: он моя гавань! І я біжу по дорозі, похитуючись, адже зовсім збезсилів і вже по шепочу молитви до того вітряка–місяця з перехрещеними стягами світла, а кричу, і мій крик тоненька нитка, яку так легко перетнути, бо що воно таке – біль людини, загубленої в полі? Що воно значить для світу, коли десь на відлюдді гасне чиясь свідомість, адже і світові, і всьому живому суджено колись пропасти!..