Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Це твій братик, – сказала Марія Володьчику. – Скажи, синку: братик.

Мале позирнуло на мене поважними очима і раптом засоромилося.

– Це він починає тебе признавати, – сказав батько. – Шкода, Маріє, мусимо вже йти.

Марія кивнула згідливо, ніби це було щось цілком самозрозуміле: батько її дитини хіба що забіжить на годинку, при тому хтозна, чи й це триватиме довго і скільки. Батько її дитини повертає хлопчика матері, а я вже стою, бо таки хочу звідси піти: серце у мене – не камінь! Не можу дивитися, як вони розігрують спокійних, як вони вдають, що все йде як треба, за розписаним порядком, тоді як цього порядку й видимості нема. Я не можу дивитися, бо вони вдають, ніби сьогоднішня їхня зустріч тільки тим і особлива, що прийшов до Марії з батьком я, що їх чекає хтозна–скільки подібних зустрічей. Але ні, батько не втримався.

– На всякий випадок – прощай, Маріє! – тихо сказав. – Думатиму про вас.

Тоді я знову побачив засльозені очі й тиху усмішку Кабірії, вона невідривно дивилася на мого батька, а він підбадьорливо їй покивував. І дитина ніби відчула цей мент, бо стала серйозна–серйозна, очі її зробилися великі й круглі, а ручка помахувала біля голови на прощання, ніби щось воно могло розуміти й відчути.

– Заходь до нас, Віталію, – сказала Марія, повертаючи до мене прегарні й досі засльозені очі. – Тут тебе завжди зустрінуть, як рідного…

– Гаразд, – сказав я й пішов у сіни, бо їм, може, треба побути кілька хвилин на самоті; бо я, може, й рідний декому з них, але зараз зайвий обом. Я вийшов у двір і пішов по стежці. Відхилив хвіртку на одній петлі й вийшов на вулицю. І тоді на мене раптом полилося призахідне сонце, воно залило тремтливим жовтим, живим світлом усю вулицю, і я опинився раптом на глибині якогось химерного океану, і я весь теж затремтів і переповнився світлом, бо відчув раптом: осінь десь поруч, осінь – у цьому світі, осінь – у куряві під моїми ногами, осінь – у кількох старих з будинку перестарілих, котрі вийшли на вулицю й сіли на лавку. «Осінь моя люба, – прошепотів я, – осінь моя мила, не приходь у мого батька! Пливи собі, лети собі, забирай листя і траву, але помилуй мого батька! Бо що робитиму я без нього в цьому світі, де подінуся?»

Я обернувся. Онде він іде. Вийшов із хвіртки на одній петлі й простує до мене. Високий і гарний, з розкудланим кучерявим чубом, осяяним вечірнім світлом і через це весь жовтий. Ось він іде, але чому, чому бачу я, що він просвічується? Чому бачу я крізь нього вулицю, і дерево, і паркан? Чому він спрозорів раптом, осене моя люба! Не входь у нього, осене, чуєш, не входь у нього!

Він ішов до мене, тримаючи на вустах усмішку, сумнішої й прекраснішої за яку не може бути у світі, і я ступив йому крок назустріч, бо став раптом боятись: доки дійде він до мене, оце вечірнє сонце зовсім його розмиє, а я ще до того зовсім не готовий. Але я змушений був зупинитися: батько раптом схопився за поперек і обличчя його перекосилося від невимовного страждання – звір сидів у ньому і починав його їсти.

– Що тобі, тату? – хрипко спитав я.

– Схопило, зараза, – неприродним голосом вичавив батько. – Стривай хвильку, зараз воно відпустить.

Воно відпустило. Але усмішки на його лиці я вже не бачив, обличчя було сіре й виснажене. Десь поділося сонце; ага, ковтнула його хмара, зникло й світло з вулиці. Сиділи на лавці двоє древніх, як світ, старих і дивилися на нас порожніми, напівпогаслими очима; обличчя їхні були, немов дубова кора.

– Можеш іти, тату? – спитав я.

– Ну, звичайно, – сказав він, удаючи, що все гаразд. – Мати вже нас заждалася – дістанеться нам на горіхи!

– Тобі робитимуть операцію? – спитав я.

– Ти ж знаєш, – неохоче відказав батько. – Не бери собі того в голову… Сподобався тобі братик?

– Надто пізно він у мене з'явився, – сказав я.

– Це так, – згодився батько. – Не забувай його.

Ми йшли по сірій вулиці, і сірий сутінок клався на будинки й паркани. Сірий сутінок курівся нам з–під ніг, а сади довкола дихали запахом жовтого листя й грибів, хоч самі ще не пожовтіли, та й гриби тут не росли. І я раптом збагнув: отак пахне той спокій, до якого мандрували ми цілий сьогоднішній день. Я збагнув: той спокій – це наша втомлена хода по вечірній вулиці, це курява під ногами, це перші жовтяки на деревах. Це небо, яке палає вечірнім вогнем, це наші додумані думки й пережиті почуття. Я збагнув: спокій, до якого мандрували цілий день, – це не тільки завершення, але й початок, бо одне в нас готується вмерти, а інше народитися. Я зрозумів: завтрашній день, якого обоє боїмося, котрий принесе нам розлуку, короткочасну чи довічну, – то не спокій; спокій – це день сьогоднішній. Спокій – це запалене вікно, за яким сидить самотня мати й чекає на наше повернення – ми, мамо, повертаємося! Повертаємося, бурхливо переживаючи останні хвилини своєї мандрівки, адже її кінець біля рідного порога, а наш рідний поріг, мамо, все‑таки ти. Спокій, мамо, – це твоє чекання і не дивися, бога ради, на нас очима Кабірії.