Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Знаєте, яка найбільша радість для вчителя? – сказала Олена Артамонівна. – Це коли серед сотень лоботрясів знаходиться раптом хтось здібний, по–особливому здібний. Саме таким здібним і є ваш син, Вадиме Володимировичу. Саме тому ми були б раді, щоб ви нас не забували.

Ми з батьком пекли раків, бо не звикли, аби нас хвилили; не звикли ми. щоб котрийсь із нас чимось у житті підносився чи щоб хтось його вивищав; більше звикли ми до того, що вас не розуміють, що з нас насміхаються або ж зневажають.

– Дякую, дякую, – казав розчулений батько. – Я теж був би щасливий, коли б ви про мого Віталія не забували…

Ми вийшли з цього гостинного дому, супроводжувані обома господарями.

– Все буде добре, Вадиме Володимировичу, – сказала тепло Олена Артамонівна й торкнулася легенько до батькового плеча. – Я вірю, що все буде добре!

– Звісно, добре, – заворкотів весело бас, хоч очі Андрія Андрійовича дивилися співчутливо й трохи сумно. – Ще ми з вами, дорогий друже, дуетом заграємо і заспіваємо. А вони, туговухі, хай нас послухають…

Ми йшли вулицею, і в цей час сонце сховалося за хмару. Світ одразу ж посірів, тільки перше жовте листя на деревах у садку навпроти так само ясно і смутно палало. Я зирнув на батька й побачив, що лице його перекривилося від тамованого болю.

– Ще нам одне залишилося, сину, – сказав він, коли ми проминули Житній базар, – а тоді й додому. Мати вже напевне хвилюється…

Я знав, куди маємо йти. Отож ми рушили Гоголівською, перетнули Михайлівську і завернули на Київську. Потім знову опинилися на Театральній і вийшли до автобусної станції біля собору. Звідти звернули на Вільську – шлях наш лежав до Трипільської.

Батько мовчав. Мовчав і я, тільки скоса позирав на книжку, яку дав мені почитати Андрій Андрійович: книжка звалася «Кам'яна душа» і написав її Гнат Хоткевич, ім'я для мене також невідоме. Це була стара книга, видана ще до революції аж у Чернівцях, і я сподівався, що вона розповість мені дивовижну історію, адже Андрій Андрійович так і сказав: «Це дивовижна книжка, юначе! Перед тим, як читати її, мий руки!»

Хатка, до якої ми дійшли, була мала і скособочена, а хвіртка висіла на одній петлі. Втрамбована стежка вела між двох рядів зеленого листя півнів, і я ступав на неї з острахом. Батько підбадьорливо мені всміхнувся, але усмішка та була ніби й винувата.

– Оце тут, – сказав навіщось і пішов попереду, дивно згорбившись.

Не стукав і не дзвонив, а натис на клямку і ввійшов, пригнувшись у низькому одвірку. Так само зайшов він, не стукаючи, і в хатні двері. В глибині убого обставленої кімнатки застигла жінка, яка дивилася на нас трохи перестрашено, а трохи й радісно.

– Ах. це ти! – тихо вигукнула вона.

– Я, Маріє, – сказав батько. – І не сам, а з сином. Хочу, щоб ви познайомилися.

Жінка вийшла з‑за столу й пішла до мене, несміливо протягуючи руку, а я стояв на порозі стовпчиком і дивився на неї неймовірними очима. Перше, що мені кинулось у вічі, – те, що ця Марія була страшенно схожа на мою матір, тільки непомірно лагідніша, в неї не було отих гордо підтиснених уст і отих холодних очей, тобто можна було сказати, що ця жінка носила подобу моєї матері в найлагідніші її хвилини. Друге, що впало мені в око: батько мав рацію, на Кабірію була більш схожа ця жінка, а не моя мати. Саме вона йшла до мене з точнісінько такими очима і з усміхом, з яким йшла Кабірія в кінці фільму на глядача.

– Рада вас бачити, – кволим голоском сказала Марія, і я відзначив, що голосом вона на мою матір не подобає.

Потиснув їй руку й зашарівся, не знаючи, де дітися.

– Проходьте, будь ласка, – сказала Марія. – І сідайте, де бачите…

Я сів, де бачив, – це був розхитаний віденський стілець.

– Ви, мабуть, голодні, – заметушилася вона. – Я зараз.

– А де Володьчик? – спитав батько.

– Володьчик заснув, – ніяково зупинилася серед хати жінка. – Розбудити?

– Ні, – сказав батько, – ми ще побудемо.

– То я зараз щось приготую, – сказала Марія і поспішливо випурхнула з кімнати.

– Хто такий Володьчик? – спитав я. Цей візит мені починав не подобатися.

– Твій брат, – спокійно відповів батько.

– А мати знає про його існування? – спитав я, хмурячись.

– На жаль, – сказав батько.

– Чому на жаль?

– Тому, що саме це справляє їй найбільшу гризоту.

– Тому, що ти утримуєш дві сім'ї?

– Я цих не утримую, – схилив над столом голову батько. – Я утримую вас.

– Мені ти раніше нічого не казав, – мовив я ображено.

– Бо не був іще дорослий. Не зрозумів би мене.