Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– І скажіть після цього, що жінки не узурпаторки! – пророкотів бас, але покірно сів і не без любові розгладив свої розкішні вуса. Мати вже метушилася, готуючись угощати гостей чаєм з домашнім печивом, яке вона ніби навмисне сьогодні напекла, а батько сидів блідолиций з трохи розкудланим кучерявим чубом і тихо перемовлявся, щоб не перекрикувати жінок, із гостем: як я зрозумів, його зацікавила бандура.

– У нас в ансамблі, – сказав він, – було декілька бандур, але я тільки здаля до них приглядався.

– А тепер матимете змогу потримати і в руках, – сказав гість. – До речі, поки вони там возитимуться з чаєм, перевіримо слух вашого хлопця. Мені Олена про нього стільки наговорила, що я знамірився зробити з нього бандуриста.

Я зацвів у ліжку, одне через те, що Олена Артамонівна щось на мене «наговорила», а друге тому, що хтось до мене виявляв увагу. Але більше злякався, адже в музиці я був німий, хоч і не глухий. Гість уже виймав із футляра інструмента із безліччю струн.

– Ну, подивіться ви на нього! – зойкнула Олена Артамонівна. – Я ж казала тобі почекати зі своєю бандурою.

– Звісно, казала, – пророкотів бас. – Але поки ви ото будете возитися, ми у хлопця слух перевіримо.

Батько дивився на бандуру сяючими очима, в нього запалилися оті знайомі сиві вогники, яких уже не бачив у нього, відколи покинув він ансамбль.

Гість пробігся пальцями по струнах, вийняв з кишені блискучого зігнутого ключа з ручкою і почав підкручувати гвинти, тоді продзвеніла срібно, наповнюючи нашу сіру хату сонячними звуками, стрімка мелодія.

– Ану, юначе, – сказав гість, – я буду подавати звук, а ви відтворюйте його голосом.

Торкнув струну, прозвучав чистий, ясний звук, і я чудово збагнув, що відтворив його голосом неточно.

– Ну, не так, Віталію, – нетерпляче сказав батько. – Отак треба!

Повторив звук досконало точно, я це знав і чув, але голос мене не слухався.

Аж сльози вибилися мені на очі.

– Гаразд, – терпляче сказав гість. – А цей!

– Бери отак, – сказав батько й повторив звук голосом.

Я повторив, але й цього разу в мене нічого не вийшло. Найсумніше те, що й тепер чітко збагнув, що відтворюю звук неправильно.

– Тек–с, – мовив гість. – Нічого страшного, юначе. А от у батька вашого виходить чудово. Ануте цей!

Батько повторив звук чудово. І вони забули про мене, а я сидів у постелі, ніби миша, малий, присоромлений і тихий; навіть гірку спазму ковтнув, бо талантом у цьому світі виявив себе не я, а мій батько. Ні, не заздрив батькові, надто любив його й шанував, але на природу нарікати підстави були, адже йому здатностей природа уділила щедро, а мені убого, хоч був я не тільки його плоттю та кров'ю, а був я його наступником у цьому житті. Було шкода, що його таланти залишаються в ньому, а мені передатися не змогли. Олена Артамонівна миттю відчула цей мій біль.

– Кінчай, Андрію, – сказала вона чоловікові. – Зате Віталій найблискучіший у школі математик.

Поки це все творилося, мій стіл, за яким робив уроки, було присунуто до ліжка, на ньому з'явилися чашки, печиво й цукор.

– Дивовижний у вас слух, чоловіче, – пророкотів бас. – А ви ні на чому не граєте?

– Ні на чому, – сказав видимо потішений батько, адже він, як дитина, любив, щоб його хвалили. – В ансамблі я танцював та співав.

– Знову ти про цей дурний ансамбль, – не втрималася мати.

– Чого це він дурний, – аж скипів батько.

– А того, що він тебе до хвороби довів, – зовсім безпідставно зауважила мати і підтисла тонкі губи.

Батько від тих слів знітився, опустив голову, в очах його погасли сиві вогники, а з блідого обличчя зникли нерівні рум'янці; знову він став сірий і буденний.

– Гаразд, – мовив він. – Давайте пити чай!

Вони пили чай і про щось балакали, я теж пив чай, жуючи домашнє печиво, і чашка легко тремтіла в моїх руках. Був схвильований, ні, не тому, що в мене не виявилося музичного слуху, а тому, що батько сидить супроти мене десь такий, як світло нашої двадцятип'ятиватівки; тому, що очі в нього пласкі й випиті, що тільки вряди–годи вкидає він при розмові власне принагідне й нецікаве слово; гість, однак, того не помічав, був він жартун і веселун і сипав дотепами, а коли сміявся, його бас рокотав і заповнював мою кімнату аж так, що в мене у вухах тремтіли барабанні перетинки. Ми всі сміялися на ті й справді смішні жарти, навіть мати, навіть батько, але він найменше, бо відразу ж на його вуста напливала покірлива й навіть болісна усмішка – я приписував це тому, що тільки позавчора повернувся з лікарні, хоч правдивіше було б думати, що його гостро вразило материне нищівне слово про його недавно улюблений ансамбль, на її думку – причину всіх непорозумінь та сварок у нашому домі. А за вікном уже стояла темінь, і коли позирав я туди, здавалося мені, що звідтіля віє духом леглого листя, пряним настоєм осіннього повітря на димі відгорілих ватр, і цей дим (десь і досі вони куріли) просочувався і в нашу кімнату, і, хоч горіла над головою електрична лампочка, мені бачився прозорий тремкий синій серпанок, що робив із нас тіні. І жартун – веселун Андрій Андрійович, чоловік Олени Артамонівни, раптом перестав жартувати; обличчя в нього стало поважне, ніби той серпанок проник і в нього, як давно проник він у мене, і вуса в нього вже не посмикувалися смішно, а погляд став замислений і печальний.